Знову клени засиплять листям мої стежки,
Не короткі й не довгі, а саме такі,
щоб мені ними нікуди не втрапити, не прийти
і такі, щоб їх ніхто і ніколи не зміг знайти,
і якими мені звідси не втекти. Не втекти...
Не долине ізвідси голос, хоч як кричи...
А хто й міг би почути, подумає, що здалося.
Листя кленів укотре засипле мої плачі,
а хтось думатиме, що дощ, що то просто осінь.
Там, де сиплють каштани мереживом на тротуари,
візерунчасто стелять зустрічним м'які шляхи,
хтось блукатиме поміж осінніх марив, коли дров дубових, міцних, знову закурять мокрі дахи.
Тиша вкотре голос поглине,
чи підхопить холодний вітер.
Осінь... Осінь над нами лине.
Дощик сіється, місяць світить...
12.10.2022.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007297
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2024
автор: Di Agonal