Витьохкує знов соловей на калині,
мрійливо без слів зачаровує світ.
А нам би віддати себе хоч хвилині,
дарма, що розквітне журби пустоцвіт.
Ще серце не вірить, ти снишся донині,
ще душі зриваються в пробний політ.
Не вирости з наших посівів й зернині,
від того плетемо із дум живопліт.
Очима торкаюсь руки зі світлини,
синиці дивлюся задумливо вслід.
Рвуть душу плачі солов’їні з долини,
мені ж бо, й вовчицею вити не слід.
Не буде і сліз, як немає провини,
й життя породило вичерпний відвіт:
Не склеїться в яблуко дві половини,
бо в різних краях обпилився їх цвіт.
11.04.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007019
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2024
автор: Полісянка