[b]І[/b]
Дорікають непитані морди,
Мов, старих я порядків глашатай –
Усміхаюсь лише їм спогорда,
Пелехатячи чуб свій кошлатий.
Жалюгідні сучасні писаки!..
Шаленіють з химерним у герці –
І подібне напише не всякий,
Та чи в серці епох відгукнеться?
Не хизуюсь я власним талантом,
Соловей бо не рівня дрімлюзі –
Лити б рими у душі галантно,
Мов росу на лани по засусі...
За усе осоружне та миле
Розпинаю свою на папері,
Що потиху важніє чорнилом,
Як від роздумів легшає череп.
Проміняв би життя без вагання
На нетлінне проймаюче слово,
Що, достоту зорі передранній,
Повсякчас променилося б ново.
Хай освищуть пориви ці орди,
Хай глузують із мене завзято –
Усміхнуся лише їм спогорда,
Пелехатячи чуб свій кошлатий.
[b]ІІ[/b]
Милий місяцю,
Людства повічний спогляднику,
Ти блюєш, певно, сріблом від видива!..
Чую, близяться з далі нещастя челядники,
Прокламуючи: «Годі так жити вам!»
Ні бігцем, ні тихцем не уникнути фатуму –
Всіх рукою згребе невагомою,
А допоки ж на втіху охочим співатиму,
Хай душа геть отруєна втомою.
Я себе спопелю, тільки б сяяти натовпу,
Над содомою кадячи віршами
Про нетечу зажури, відради в ній атоми
Й ту, що в ложе вкладається іншому;
Хай для неї я – куций рядок у життєписі,
Та вона у моєму ж є розділом –
Ризикну почуття ці в мистецькому епосі
Вкарбувати римованим пострілом.
Гливий місяцю,
Світлом розхристуй карнизи ти!..
Я б хотів між хмарками прозорими
Юне горло серпом враз твоїм перерізати,
Щоби кров розкропилася зорями!..
Спокушає щоночі свічадо минулого
Відчайдушно у нім розчинитися
Під горішника шепіт від стужі знебулого,
Що до шиб випростовує китиці.
Тьми конання зрячи за дахами палаюче,
Самотою зжираюсь глибокою –
Чи не з того, питвом забуття заливаючись,
Для полегші зі дзеркалом чокаюсь?
Чи не з того твій лик навіває безсонницю,
А від сонця впріваю сонливістю,
Що за серцем ярким сіроденщина гониться,
Цькуючи все зневір’ям і хтивістю?..
Клятий місяцю,
Вічний байдужий спогляднику!..
Вкрав би дідько тебе, шолудивого!
Знаю: ближній лиш може розкритися зрадником –
Я за юність спочув це заливою.
Чом гризоти спадають на плечі порошею?
За роки був настільки недобрий з ким?
Підбираю, на свято життя не запрошений,
По бенкетах щасливих недогризки.
Остогидло давитися ними, солоними,
Запиваючи хмелем й надіями.
Лиш як сни на повіки лягають білонами,
Раюванням проймаюсь омріяним.
Від такого навряд чи мажором горлатимеш –
Чую, з тілом лиш болі повісяться.
Ех, до чого ж мене допровадив ти, фатуме,
Що ночами варнякаю з місяцем!..
[b]ІІІ[/b]
Спопеліє захмар’я блакить,
Наїжачиться штормом чорнозем.
По-інакшому все забринить,
Що надалі плекатиме розум.
Там волошки зніжніють в степу,
Нахлиставшись рум’янцю заграви –
Почуття, що народ призабув,
У серцях зажахтять солодкаво.
Не чудні, споконвічні лади
Перекрають продублену тишу –
Мимоволі старим й молодим
Зареберний вогонь розколишуть.
Підійнявшись із праху кругом,
Лють і ласка запіють дуетом,
І опише хтось яв цей рядком
Безіменного згадці поета.
[i]13/16.І.24 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003412
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2024
автор: Прозектор