2022 рік. Сіро … Чомусь так дуже сіро в Україні. Боляче. Просто до нестями … . Але що це? То тут, то там над хатами спалахують маленькі зірочки́. Іноді вони відлітають у небо міцно тримаючи одна одну за руку. І тоді від світла годі заховатися … Іноді зірка така маленька і ледь помітна, що її можна побачити лише сильно-сильно вдивляючись у далеч … Зовсім непомітно вона відлітає у височінь. Саама самісінька. Але там на неї вже чекають … Яскравий спалах вказує їй шлях у потрібному напрямку.
Тут під цими небесними скарбами лежало маленьке село. Колись його називали Новою Тухлею, бо не піддалось ні на радянські, ні на вже українські глузливі укрупнення. Жило своїм життям. Мало школу, садочок, голосистих дівчат... . Мало найголовніший найбільший скарб – дітей. Цвіло неначе невеличкий сад. Але жити далі йому не дозволив російський солдат. Прийшов визволяти від цього усього. Розважається. Чуєте регіт … .
………………..
Андрій пробудився від дикого холоду, що пронизував усе його тіло. Він лежав у траншеї, наче обіймаючи усім своїм тілом землю. Куди ж цього разу? А так хотілося спокою і просто сонця?! І тут поруч щоб Аврора. Але сонця наче взагалі не було на небі. Дерева мов порубані якимось аж надто невправним лісорубом лякали своїми ранами … . Хмари розкидані таким ж невправним вітром наче не могли вирішити: а куди ж їм летіти?
Він лежав у траншеї, якоюсь неймовірною силою вкинутий у неї з розбитого авто неподалік. Від самого авто мало що залишилось. Кусок бамперу звисав над головою. Куски резини, металу, друзки скла … .
«Дивно, де ж це я? Наче українські стоять хати удалині. Так, я вдома. Сучасна покрівля, асфальт … Звідки ж тут сліди від вибухів, машини, прошиті чергами автоматів, мертві люди неподалік … ? Так, це справді люди. І нікому до них немає діла.»
Легко говорити про проблеми далеко від дому, у якомусь фантастичному вимірі. Легко співчувати далеким хорошим людям … . А як побачиш своє, своїх у такій біді, серце стискається, голова наче готова вибухнути від побаченого. Він навіть не звертав уваги на те, що відбувалося з ним самим … . Це справді не мало жодного значення. Постоявши кілька хвилин, рушив у бік села. Потрібно було розпитати, зрозуміти … «Куди ж це я попав ? Сучасні хати, а так наче кудись років сто у минуле.» Там було уже таке не раз. Бачив. Знав.
Дорога тривала недовго. Ось і перші подвір’я. Якісь почвари у маскувальному одязі бігали від будинку до будинку. Інколи лунали постріли, чути було моторошні крики. Нарешті Андрій зрозумів, що це росіяни. У всій своїй багатонаціональній безбарвності … . Тобто зовні наче різні, а насправді один єдиний наче вивірений ще бандами Муравйова стандарт. Бородаті, вузькоокі, білобрисі … . Зараз уся ця маса наче зграя шакалів втішалася залишками українського села. Розважалися. Чиясь безоборонність викликала у них відчуття мало що не екстазу.
У зовсім крайній хаті якесь таке створіння тягло за ногу молоду жінку. Андрій не бачив її обличчя. В неї мабуть вже не залишалося сил відбиватися, бо взагалі не мала вже сили боротись. Щось здалося знайомим у ній. Маленьке хлоп’я тримало жінку за ногу і не відпускало. Проте це мало чим допомагало. Зрештою здоровезний чолов’яга шпурнув дитинча з усієї сили у бік болота. Після цього вийняв телефон і почав знімати свою жертву. Андрій здогадався, що той паралельно веде розмову з кимось з далеких родичів чи знайомих. А точніша веде навіть щось схоже на відео-репортаж. Свій статус щасливця треба було підтвердити друзям, можливо навіть власній дружині. Це ж як він виросте в її очах?! Справжній "воїн", нащадок "пращурів великих".
Перезбуджений від отриманих порад, «щасливець» потягнув свою жертву до найближчої будівлі. Це було його остаточною помилкою. Тінь Андрія рушила слідом. Видавалось, що той навіть не зрозумів, що з ним сталося.
Але що це? Андрій дивився в очі жінки. Біль пронизував все його єство. І навіть обурення … Чому? Як так? Невже не можна було б нам подарувати цю зустріч у якомусь щасливому маленькому світі?! А не ось так … . На землі лежала Аврора. Свідомість ще не повернулася до неї, а рука вже шукала щойно відібрану дитину … .
Губи шепотіли якісь зовсім нерозбірливі уривки фраз …
«Андрію, де ти … Це твоє обличчя. Чому ж так … Допоможи мені, Андрію … Десь тут мій син. Я вже давно у цьому світі. Тут десь мій син …»
Вона видавалось так і не зрозуміла, коли уявне стало реальним. Її великі очі дивилися на Андрія наче того першого разу. Здивування, щирість, тепло … . Все те, що було справжньою силою цієї жінки.
...................
Маленького Сашка досить швидко відшукали. Побитий, але щасливий від виграної битви, він з надією дивився на дорослих … . Дитина з дорослими очима і зовсім не дитячими мріями.
Тим часом Аврора розповідала.
- Андрію, тут війна. Село обстрілювали три доби. Зараз вони вбивають та ґвалтують. А ще крадуть все, що можна.
- Але ж Авроро, ти ж незвичайна жінка … У тебе ж були колись особливі вміння.
- Я не знаю чому … . Хтось вирішив, що нічого цього мені тут не потрібно. Що рідна земля і є моєю зброєю. Що мої емоції, моя віра, моя мова – це все, що мені потрібно. Може тому, що це нарешті наш світ … . Де нам суджено прожити своє життя. Може так, Андрію? Але ж це так несправедливо?! А може навпаки … . Усі наші попередні пригоди, помилки, невдачі та успіхи … Можливо, нас готували, щоб ми змогли допомогти сьогодні самим собі. Можливо, сьогодні в Україні вирішується щось дуже важливе?! Ми ніколи тут, вдома не думали, що ми такі важливі. Думали, що все найважливіше десь там, за океаном. А може в Лондоні чи Берліні ... . А може тут? ЧОМУ ТАК?
Андрій із здивуванням подивився на малого.
- Це твій?
- Тепер мій. У нього більше нікого немає. Тільки я.
- Отже, наш … . Куди тепер, Авроро?
- Там за селом дитячий будинок. Якщо цих дітей заберуть росіяни, ти розумієш, ким вони стануть або краще сказати, ким вони точно вже ніколи не стануть. А саме вільними людьми. І по духу, і по крові. Якщо це не фізичне рабство, то моральне, духовне без сумніву. Ти бачив, хто бігає по селу. У них немає душі. Невже вони тобі когось не нагадують …
(продовження буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003187
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.01.2024
автор: Дружня рука