Пора зимова… на зупинці люди. Жінок побільше, хто з торбою, а дехто й з двома. Дещо купити, хтось часто їздити любить. Бувають й рідко, бо долає старість, сили нема, чи грошей катма.
У автобусі, вже сидячі місця всі зайняті, здаля, хтось, про щось шепоче. Та враз, інший, як гучномовець, комусь розповісти, нетерпляче хоче.
Дві жінки, пенсіонерки ведуть розмову про буття.
Одна питає,
-Ну, як ти там, як ваше з дідом життя?
-Та так, як ( старики), виживаємо, що нажили, потроху витрачаємо. Якби ж то не оця війна, можливо б жили краще. А у вас, напевно хтось воює?
-Та ти що, щоб мої, хай біда десь днює! Діти при роботі, невістка в магазині, а він частенько на лимузині. Із молодими справу має, на весілля, хтось замовляє.
-Ну, а онучок, не одружився?
-Куди спішити, він ще свободою не насолодився.
-У Військкомат не викликали?
-Ага, оце б ми цього ждали! Як тільки почалося все, вдало відправили в Америку, бо тут точно б на війну забрали.
Навпроти жінка, бальзаківського віку, на вухо, щось прошепотіла чоловіку. Що сидів поряд, здвигнув плечима, ніби щось хотів сказати.
Та раптом водій пенсійного віку, гучно,сердито,
-Ви можете, хоч під час поїздки, трохи помовчати.
Враз всі замовкли, ніби приспані бджоли, водій же в салон, раз - у - раз позирав суворо. Зупинка – дві, нема того терпіння, як дуже хочеться поговорити. Знов жінка стала вихвалятися,
-Онуку, мабуть така доля, що тут смерті шукати? Треба все вміло спланувати, він обіцяв грішми допомагати.
Терпець урвався, у жінки, що навпроти,
-Тобі я зараз допоможу, подарую шпроти, щоб врешті – решт ти пельку закрила. Вже буде рік, як я синочка схоронила.Оце везу на поминальний стіл. Мій син на цій землі миру хотів. Щоби усі жили краще. А ти вихваляєшся чим, що він боягуз, утік ледаще.
Миттєво, ніби на всіх морок напав. Хтось мовчки, під ногами торбу шукав. Вже готувався на зупинці вийти. З кутка автобуса ледь чутні схлипи. У когось нерви напевно здали. А, як почуваєтеся ВИ?
Ті, хто відправив дітей, як подалі. Хтось, як ця жінка, до поминок готується, в печалі. Чи хтось спроможний її зрозуміти? Чи згодом, прийде до тями, насмілиться засуджувати, буде знов тихо шепотіти.
Подумайте! Якби не ті сини, що за нас із вами, на полі бою полягли, якби тоді, ми всі жили??? Навряд чи й вижили б…
Засуджувати - ні! Не маємо права, тих, хто не пішов захищати. Бо ж різні ми і різні є обставини. Але роздмухувати слова, як отраву, щоби комусь болю завдати. Треба думати де, коли і що сказати!
05.01.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002360
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2024
автор: Ніна Незламна