Вечором пройдусь по вулиці своїй,
де пройшло дитинство босоноге,
і загляну ненароком в кожен двір,
не заходячи до нього із дороги.
Пам’ятаю добре, як було раніш:
кожен двір світився, грюкав, хрюкав,
вдосвіта співали скрізь в дворах півні
і у кожному дворі щось мека й мука.
У селі тоді бурлило скрізь життя
і по вулиці завжди ганяли діти…
Йду по вулиці, чую серцебиття,
лише в споминах доводиться радіти.
В добрій половині вуличних дворів
оселилася надовго мертва тиша.
У будинках в пічках, де вогонь горів,
через комини тепер лиш вітер дише.
Вимирають люди, хто в селі лишивсь,
діти з внуками лишаються у місті.
Пенсії маленькі, тож кожен трудивсь,
і підтримував порядок на обійсті.
Йду по вулиці, дивлюся на двори,
на старі паркани й вікна темні,
згадуючи шум і галас дітвори
й привітання господарів чемні.
Тоне вулиця у темряві німій,
в багатьох дворах уже життя не чутно.
…Вечором іти по вулиці своїй
трохи лячно бува часом й дуже смутно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002329
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2024
автор: Павло Коваленко