Я пірнаю,
Думки повітрям підіймаються бульбашками на поверхню
Їх ковтатимуть блискучі риби, як приманку
Моя туга до себе - я вмонтована в землю
Я проростаю корінням до її ядра
Молячи, замовляючи, вишіптуючи
Золота її сили, праведності благословення
Різнокраси її різнобуття
Різнолюбові її різнолюдей
Які метушливо плачуть грозою
Живлячи чорні мінні поля
Сподіваннями й силою віковою
Силою, що знекровлює фарби твоїх очей
Тою, що дурманно заколисує вмить
Розпікаючи розум від підсвідомих мрій
І не дозволяючи зупинитись на жодній з них
Силою, що дорівнює памʼяті
Зламаних кісток сумних революцій
Які циклічно дарували найкращим
Надію й стагнацію української еволюції
Силою, що різноненавистю запалює у тобі жорстокість
Тою, що надає частинку свого ідеального вміння
Хоронити близьких, загиблих на фронті
Зберігаючи родючість своєї любові як свого насіння
Силою, що різнокоханням бере попідруки
Тою, що сонцем висушує твої губи
Де біль від рваної шкіри тягуче спокушає і заспокоює
Де кров нагадує - ти живий
Жити будеш
Силою, що поколіннями заряджає на дію
Імпульс до правди як імпульс до виживання
Тою, що дозволяє бути чутливим і ніжним
Навіть тоді, коли здається, що в тобі цього вже немає
І коріння моє міцне та ефірне водночас
Пробиває всю внутрішню будову планети
Черпаючи енергію давно вже померлих
Закликаючи до слова дзвіниці та мінарети
І вони відкликаються на мої прохання
Я відчуваю пʼянкість їхнього серцебиття
Моя туга до себе - я лечу над землею
Я єднаюсь із різнокрасою її різнобуття
21.12.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001351
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.12.2023
автор: Марта Різоль