«Розворочу, розтолочу
все на своєму шляху!» –
свистом вітрів гоготів Корочун
в темінь грудневу лиху.
Мерзли поля, крижаніли стада,
села втопали в снігах
скрізь, де стелилась його борода,
там, де ступала нога.
Все, чого костур торкався його,
вмить оберталось на лід.
Все, що несло життєдайний вогонь,
враз умертвляв лютий дід.
З темної Нави піднявся у Яв
цей худорлявий кощій.
Сам Чорнобог закипів, забуяв
в цій лиховісній душі.
З ним духи холоду вийшли на світ,
дикі, безликі, страшні.
«Всіх заблукалих до мене несіть!
Більше жінок, дітлашні!» –
слугам покірним велів Корочун.
Вічно тягнулася ніч…
Кожен, хто дідовий голос почув,
нісся світ за очі, пріч!
Діти ховались за піч, а жінки,
хто від страху не закляк,
мудрій Мокоші палили свічки,
під бурмотіння заклять.
Інші ж приносили треби: пекли
хліб, калачі, пиріжки.
З шибок поволі зникав його лик,
взір його танув, важкий.
Тільки, яким би не був Корочун
(темним, зловісним, бридким),
лігши на скло візерунками рун,
він усміхається тим,
в кого одвіку палають серця
Прави небесним вогнем.
В серці такому – не місце мерцям.
Скверну вогонь прожене.
Блиснуло сонце. І кожен почув:
дід на весь світ застогнав.
З криком «Помилуй! Біжу вже, лечу!»
костуром вдарив об твердь Корочун
і провалився у Нав.
© Сашко Обрій.
21.12.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.12.2023
автор: Олександр Обрій