Падлючий вірш затявся і... не лізе!
Мов закреп. Мов повстанець, причаївсь.
А муза підло всілась на валізи –
намилилась світ за очі, в круїз.
Що вдієш тут? Як кажуть: "Баба з возу..."
Немов гора звалилася з плечей.
Хай інший поц ґвалтує власний мозок.
Мені ж мовчання душу не пече.
Не вичавити з мене ні рядочка!
Ні слова. Ні слівця! Ущух азарт.
Вже муза не несеться, дика квочка.
Яка ж то розкіш, друзі, не писать!
Нарешті від мовчання дах не глючить!
Перо складаю. Писок – на замок.
Сиди у схроні, вірше мій падлючий! –
До кращих днів я з музою замовк.
А там, якщо й прорве (авжеж, нескоро)
і дах накриє повінню зі строф,
я витягну з душі мовчання корок
і розроджусь фонтанами історій,
мов дітьми – Ной опісля катастроф.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000063
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2023
автор: Олександр Обрій