Серпанком ніжним…
Серпанком ніжним променіє небо,
Ранковий ліс прибрав багряні кольори.
Блищить росою павутиння на деревах,
А ми з тобою вирушаєм по гриби.
Крізь листя пробивається осіннє сонце,
Хазяйновитий їжачок торує хмиз.
Блищить в яру малесеньке джерельце,
І ти від щастя не ховаєш своїх сліз.
Стежинка, ледь помітна між кущами,
Веде поволі через поламані гілки.
Туди, де на галявинах, зволожених дощами,
Отаборилися малі боровики.
То там, то там з травички визирають,
Неначе кажуть: - Тут мене шукай!
Міцними ніжками голівки підпирають,
Сьогодні буде славний урожай!
Беру я їх, разом із хвої голочками,
Передаю до твоїх ніжних рук.
А ти до кошика складаєш їх рядками,
Нам затишно удвох в осінньому бору.
У лісі тихо-тихо, чути стукіт серця,
І як курличуть в небі журавлі.
Ти. Я. Удвох. Маленький всесвіт.
Від щастя я зажмурився на мить.
Розплющив очі – на календарі 30 квітня,
Лежу у ліжку, температура 40, поспіль три доби.
Це ж треба було так ковідом захворіти!
Але ж, де взялися у кошику гриби!?