Закохана відьма дивилась в люстро
І спрагло шукала в собі певних змін.
Чи зморшки печалі зорали чоло?
Чи смуток синявістю очі підвів?
Чи губи всотали збудливості смак,
І червінність вкрила розтоплений лід?
Чи вії тріпочуть із серцем у такт?
(Повинен з’явитися ж хоч якийсь слід?!)
Та навіть від цього не в’яне краса,
І всі почуття – тільки внутрішній квил.
І знову, як завжди, вона чарівна.
Бо відьма. Скажена. Бо зла без причин.
І ввечері піде на свято сама.
Стоятиме в центрі, але осторонь.
І лише троянда здригнеться в руках,
Як він посміхнеться комусь за спиною.
12.03.1998
