Пропускала Доля Душу в лабіринт,
Люстерко простягнула і сказала:
"Без гриму обличчя ти запам'ятай,
Бо це дороговказ. Іди тепер шукай."
Й дитя ступило в невідомість.
Скрізь новизна, чиїсь думки.
За поворотом щось лунає,
Прислухалась - свідомість.
І крок вперед. Хтось заважає -
Чужі думки до неї причепились.
Хапа праворуч. Зліва приповзли.
Гудуть як рій зелених мух...
Згубивсь орієнтир. Куди ж далі іти?
Присіла. Що ж Доля говорила?
Потрібно щось згадати особисте,
Те, що моє, що глибоко лежить.
Істинну себе... Рій більше не звучить.
Туман розвіявся як дим. Світає.
І чітко все, шлях як на долоні.
Куди й для чого - Душа знає,
Але вже посивілі в неї скроні.
