посмішка ігуани це як закатування очей на полотні чудової розмови п'ятирічної давнини про творче майбутнє, якого ніколи не буде.
не буде тому що ми вже не такі.
ми не квінти, які так милозвучно щебечуть пошепки секрети 14-річних вже не незайманих дівчат.
Лабрюйєр казав :"жахливе нещастя — не мати змоги залишитися наодинці із самим собою".
і я із французським моралістом згодна.
я стою на тлі купи якихось сірих людей, що біжать за буденністю життя. вони як пацюки, що по нескінченному колу біжать навпростець долі, і не можуть вирватися з обійм смерті, до якої їх засудили з перших хвилин їхнього життя.
і я хочу вирвати коріння злої гри контуженої супротивниці-долі, але вона сміється та обганяє мене, бо я всього лиш людина, така, як усі інші машини з м'яса, кісток, нервів та крові. ми мішки.
ти сидів у барі з колегами вночі.
до вас підходили різні дівчата.
ви були веселими і реготали у всі 32.
а я горіла у розваленій твоїми друзями своїй домівці, тихо полихаючи іскрами великих ідей.