(Вище вісімдесят третього градуса північної широти – коли до полюса лишалося йти пароплавом по чистій воді океану один погожий день – дослідник Грилі почув спів білосніжної пташки, який весело дзвенів над пустелею)
Твій життєрадісний голос над похмурою пусткою Арктики
Я прийму як урок від самотньої пташки – дозволь і мені привітати
пронизливий вітер,
Пробираючий холод, як зараз – завмираючий пульс і знесилений розум,
Царство старості – вплетене у безнадію зими – (холод, холод, О холод!)
Це волосся в снігу, мої немічні руки, мої мерзнучі ноги,
Для них я беру твою віру, твій закон, і залишуся з ним до кінця;
Радіти не тільки літу – співати не тільки про юність, про теплі
південні хвилі,
Але посеред крижаних полів, затиснутий кригою півночі, грізними
хмарами років,
Їх також оспівати із радісним серцем.
Walt Withman OF THAT BLITHE THROAT OF THINE(More than eighty-three degrees north—about a good day's steaming distance to the Pole by one of our fast oceaners in clear water—Greely the explorer heard the song of a single snow-bird merrily sounding over the desolation.)
Of that blithe throat of thine from arctic bleak and blank,
I'll mind the lesson, solitary bird—let me too welcome chilling
drifts,
E'en the profoundest chill, as now—a torpid pulse, a brain un-
nerv'd,
Old age land-lock'd within its winter bay—(cold, cold, O cold!)
These snowy hairs, my feeble arm, my frozen feet,
For them thy faith, thy rule I take, and grave it to the last;
Not summer's zones alone—not chants of youth, or south's warm
tides alone,
But held by sluggish floes, pack'd in the northern ice, the cumulus
of years,
These with gay heart I also sing.
