Розбомблені міста, безліч загиблих, пошматованих скалічених людей, дітей, старих і немічних. Біженці у яких лишень що і залишилось, як документи і крапля дрібних монет. Кров, сморід і бруд змішалися в одне єдине, - війна.
Учень спитав у Вчителя: "Чому Бог допускає війну, це кара Божа, чи Йому байдуже на все це?" - і він провів рукою навколо.
Вчитель сидів у задумі біля зруйнованого храму. Потім відповів: "Ні, не байдуже. Тільки він не дивиться на події так, як ми на їх дивимось.
Для нас війна, це час смерті, а для Нього - час спасіння". Учень подивився на вчителя з нерозумінням, але вирішив спочатку замислитись над сказаним.
Вчитель неспішно піднявся, і вони пішли вздовж розбитих будівель. В кінці вулиці, з єдиного вцілілого будинку, вийшов, ледь тримаючись на ногах, сп'янілий чоловік. Він лаючись пнув ногою пораненого пса, який зализував свою рану. Підійшов до них, і з презирством запитав: "Є що випити?" Учень відповів: "Ні, ми не вживаємо спиртне". "Тоді дайте мені щось поїсти", - з вимогою промовив той. Учень хотів відмовити, бо відчував неприязнь до цієї людини, але вчитель велів йому віддати хліб, який в них був. Чоловік отримавши хліб, пішов до себе, а вони пішли далі. У учня в душі бурлило невдоволення, але він намагався його не показувати, бо це була остання їх їжа. Вчитель запитав учня: "Чи ти вчинив погано віддавши хліб нужденному?" " Ні вчитель, не погано, але ця людина погана у душі, зла і сквернословна, не має поваги, а має лишень бридку наглість", - відповів учень. "Краще б ми віддали цей хліб, комусь іншому", - понуро добавив учень.
Вчитель присів на повалене від вибуху дерево. "Але ця людина також хоче їсти, як і інша?", -запитав він. "Авжеж, але не краще було б віддати цей хліб тому, хто оцінив би цей хліб, не тільки як харч для тіла, але й як милість для душі?", - в свою чергу запитав учень. "Можливо, - відповів вчитель, - Але тоді, ти б нічого не навчився".
"Для Бога тіло людське нічого не вартує, це прах, який з праха з'явився і в прах вернеться. Для Бога важлива душа людини. Війна знищує тіла людські, але зцілює душі. Люди згадують Бога, якого в мирному житті забули. Розуміють, що усе їх багатство не варто життя близьких і рідних. Люди розуміють, що біль, це не лише, коли в тебе горе, але і в когось. Люди вчяться бути терплячими до ближніх, вчяться бути милосердними до нужденних. Люди жертвують своїм життям спасаючи інші. Не Бог починає війни, але Бог їх закінчує. Закінчує тоді, коли в душах людських бажання миру більше ніж ненависті і злоби".
"Але, вчителю, не ми почали цю війну, ми хотіли миру, чому наш народ страждає за чужі гріхи? - не втримався учень, - А якщо у наших ворогів ніколи не зціляться душі, і їх ненависть і злоба ніколи не буде зцілена миром, що тоді?"
"Невже твоя віра у Бога, така слабка?", - з сумом сказав вчитель. "Тоді вони знищать самі себе, бо усяке зло руйнується з середини. Не думай, що ти не маєш гріха перед Богом, бо не має безгрішних у цьому часі, а думай як спасти душу у час випробувань, і не впасти в ненависть і злобу."
"Пам'ятаєш того чоловіка, якому ти віддав наш останній хліб?", - запитав вчитель. "Ти спас його тіло, але не спас його душу. Що з того, що тіло його буде живим, а душа мертвою? Так і з війною в очах Божих. Що з того, що люди будуть жити в достатку забувши Бога, а їх душі не матимуть спасіння. Бог не починає війни, Бог лишень дає часу бути".
ID:
943426
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.03.2022 00:51:40
© дата внесення змiн: 28.03.2022 00:51:40
автор: Сергій Ранковий
Вкажіть причину вашої скарги
|
