У нас лиш на мить всі митці заклякли,
Не знаючи, що з полотном робити, як пісню складати,
І вже за секунду стояли гуртом, не в змозі мовчати.
Повір, у сімнадцять я бачила справді багато.
У нас розстріляний гімн, що знову комом у горлі,
Дитинство украдене, юність вкотре розтята.
Ти чуєш, тут без медалей і посмертних відзнак - герої,
Немає "потім", і кожен наступний ранок - це свято.
І були нерозв'язані задачі, програші, пандемія,
Я писала про очі ясно-зелені і рвалась усе до танцю.
Були про мікроскопи комусь сміхотворні мрії-
На щастя, а чи на жаль, було з чого рими брати.
Не знала тоді, що у вірші вплітатиму також війну,
Не ту, що з історії, а ту, що он, за вікном.
В свої заледве сімнадцять плачу я велику ціну:
Золоте українське поле вкрите червоним вінком.