«Я все люблю в тобі - твій усміх непорочний».
Де знайти Музу, якій скажеш: Пригни з дерева
І Вона пригне, не бачивши навіть копиці отави
накошеної на кладовищі, на ній і кохатися
Новою ланкою у поєднанні "життя і смерті"
«Дівчино-серденько, коли б схотіла доля
Пересадить тебе із твого квітничка
В мою хатину – ти б скрасила пишно
Засяла в темряві самотнього кутка».
І Як Мені цінувати Твій недоторканий простір
Я лиш можу показати шляхи повз тіней,
щоб ти не бачила достатньо для тьмяніння
Я б світлом Твоїм вимазав собі лице;
Самотній бурлака, не хочу таким бути, -
думав Професор Грушевський усміхаючись
Шукав особистого щастя, якого не замінить
ні популярність з визнанням, ані вдячність
Зачарований чотирнадцятирічною Орисею Шухевич
Дочкою Володимира Шухевича, знаного етнографа
Грушевський присвятив їй, «О. Ш.», ліричного вірша,
що починався таким зізнанням до юної співачки:
«Я все люблю в тобі - твій усміх непорочний», -
Нашептано Східноєвропейською Кліо, - А Ти
Все ще пустуєш, невгамовне дівчисько, бо
"Ці, ці уражені, прокляті й зламані душі -
Ритуальна кров, Реанімувати!
Їхнє, Їхнє горе має проявитися,
щоб його можна було пізнати
Для служби у викорінення..
Огидної Ідеології, що
Поширюється на кожну новонароджену дитину
Поширюється на кожну новонароджену дитину", -
Rings of Saturn - Face of the Wormhole
Десь серед пилу й каміння
Іридієвий обеліск схований
Від світла протозір
Він обертається віссю
заряд термоядерний
Покривався ожеледдю
від дотиків нігтиків
Весни-руйнівниці
Десь у пітьмі фінальній,
що відкриває німо рота
Поглинаючи тепло
Від світла протозір
Десь серед пилу й каміння
Іридієвий обеліск схований
Скрижалі вирують навколо
із записами загублених у часі
Керамічні недобудовані кімнати
"Алюмінієві", бо з корундів Моїх
Йому назбираних в очікуванні
Поки Він сидів, лежав, десь
під вокзалом, богом древнім;
А за вікном - зупинка, так -
Я живу на вокзалі, зійшла панна
Не Ви, та, що рідна душі, а чужа
Запаливши мріяння, лють росла Моя
Прагнучи стати правдивішою істини,
але залишалася тихою, і геніальність
чи трагедія всесвіту поклала у могилу
Тихого, і Лють за Ним пішла покірливо
Панна йшла, каблуками стукала, -
Дорогий мрійнику, Я не винна
Що Твоє життя суцільний кошмар
Протерти очі пора, оглянутися
Ти живеш в сумній реальності, -
А коли те допомагало, О', грішна Природа
Оптимістом був той, що сказав, ніби світ -
поле бою двох деміургів; Ми в морі пекла
Стій горою холоднокровною, дай ходити
Тим, що навколо, ні, це не Комплекс Бога
Повії в цьому світі ніколи не пропадуть
Ти існуєш тільки завдяки таким як Я
Поваги, поки не почалася нова війна
У Нашому бажанні отримати засічки
на морди, які так люблять блудниці
Тобі ніколи не пізнати інтимної емпатії
Процитуйте Геродота нам, Сиротам:
У житті діти ховають батьків, а на війні?
Що ж за режим таких самогубців виховав
Мене закопаєш? Та Я сам себе закопаю
А тобі лиш подякую, ти перейшов кордон
майбутнього, що виховує бажання вмерти
У вічності; Птахо, ти не знаєш куди залетів
ведений чужими краями сліпим
ти вже згораєш, помреш спраглим
В цьому пеклі сніг давно розтанув -
не напитися, - Було передбачено
Скидайте все і біжіть полями
теплий Щит зігріє вас ночами
Але Вже згораєте, це все кисень
і він з самого початку, біомаркер
Про життя давно було відомо, про
два мільярди років перероджень
Під наглядом Божим
Перед яким всі однакові
Він і любить усіх однаково,
але знаєш, когось більше
Тому - будьте однаковими, це
антропоцентрична істина
А жінки людські плодовиті
ще повідкладають яєць
перед приморозками
А чи набере те дитя сили,
щоб залізти в землю по власній волі -
Немає значення, просто інстинкт
Просто запахло весною, по волі чиїйсь
Воля? Це ж, щось від хаосу, нам чужде
Думай, і думку ганяй: "думати не хочу"
Я це все пишу не собі у службу
Це все сила, що мене породила,
і якій служу за дрібку Більшого
Але Я покинув ковчег спасіння
Віддавши себе відчаю
Це Все про на Наш вік, і
Я в ньому - голос ображений; -
Пустокісний, Шукаючий Горобчик
Не знову, а "Вкотре", Ти - Темний
Я тут, щоб бачити Тебе вкотре
В постійне Собі нагадування -
О', не стати Тобі подібною;
Ти просто стоїш, лежиш,
поки Хрест намотує кола
Дотиками вічності, що за
захоплення, змушує повірити
у безсмертя, Ах, і не дає
відкинути життя, бо не знаю
Чи увійду у вічність зі смертю
По "Великому Інквізитору": ця
теософія замінюється обманом,
а обман таємницею; Дурними,
не здатними прийняти у собі світ
Моменти вічності розмазуючи
"варенням" по всіх скибках буття
Ох, що за злочин "бути самотнім"
Не кохатися, і тому не відчувати життя,
бо це не має значення для здоров'я(?ля..)
Легкодумність після емпатії, ну
що за злочин, пристарілі діви
Скажіть? Не щасливити когось,
і самому бути нещасним
Для того потрібна симпатія,
але Я - машина, все зовні
Ніколи всередині, люби Мене!
Скільки рук тягнуться з неба
Підтягуючи своєю вірою і Тебе; -
Це що.. облизнула? Во-у, це
щось новеньке, чи забуте, -
Пофарбуєш мені волосся?
Не знову, а "Вкотре", Ти Вимогливий, і
Темний, іншого масажу Мені і не треба..
Я тут, тільки щоб бачити Тебе
В постійне Собі нагадування -
О', не стати тобі подібною, -
Чому Ти все ще одинока? -
Напевно, бо сама винна?
Або недостатньо вродлива,
щоб відібрати чиюсь тривогу
Співжиття - це досвід у побуті
домінантному, і добре, якщо
в асексуальному, не зжилися
А якщо приживемося - житимемо
Але мало, ради кого схотілося б
їсти тільки одні горіхи з медом, бо
Хочу домінувати, і давати.. давати
Туди куди не призначено.. Їсти,
і вже від тих горіхів з медом блювати
Ти Мене розбестив, все як у тварин
І щасливі ті, що це второпали
І для вдачі поклястися перед ким?
Перед жерцем, перед нотаріусом?
А твоя панна недалека, не гостра
Щаслива? Кризою не змушена була
прийняти у себе світ, - Приходить додому,
і першим ділом лупить ляпаса, що за жінка,
бліда, як смерть, чи мармурова статуя, -
Холодна? А коли кохається - щоки горять,
як в Мене: тоді й зараз, коли ці думки читаю, -
Чому ти говорила їй про "оливковий сад"? -
Вона висмоктує з тебе сили, методична
Любов хаотична, просто натякни - "зроблено"
Навіть через мірно, - В насолоду, як в шкоду, -
На якій хвилині вона вперше кінчає? Десятій?
А потім на тридцятій, і тридцять п'ятій,
а далі лиш труситься, Тобі у оргазм
без кінця, безумство, крики (ало, 28+)
Спазмує, що робиш, облизуєш її губи?
А то "французький" її відволікає
від ширяння, чи то від топлення
Та і через декілька хвиль спазматичних хвилин
вона сама вже буде так цілувати.. Ні? - ..Ля, -
Це все закінчується знемогою і смертю,
або розійдемося, хочу розлучатися
Хочу любити, хочу розлучуватися
Не хочу страждати тому, що любити -
страждати, і не любити - страждати
Не хочу злучатися, - Ходіння по мукам, -
Не смій записувати у щоденник тактичний
там вже більше слів, аніж планів і цифр -
поганий знак, і ні, не вгадав,
бо центр континенту, і тепло
не вивітрюють холодні океанічні потоки
Середземноморський клімат, лиш сухий
Як обридне квіточки описувати - прийди,
куди ходив, високо, в гори у безвітря
плавати в крижаних озерах, ой, але
й туди вже не ходиш, спустився
Висмоктала життя, Тебе загнала? -
Га? Декому це не вдається і за все життя, -
Тому й тут Я, Ти Моя до того запорука
Любов усвідомленню прямо пропорційна
Це закон Обернених Квадратів, - Я далеко, -
Через таку первинну любов її обожнюєш?
А вона тебе за те, що з таким чоловіком
Їй і не потрібна дитина, ти зламав її у Мхор'і
Заздрю? До грудей, що як подушка для сну?
Ні, бо коли Тобі важнів Розмір; Одного разу
Весною, в годину небувалої спраги вечірньої -
Впав ясен, Він був придушений рідною пітьмою
і просто зсередини гниленький тільки тому?
Яким би не був простір в мені безконечний
Він разом з Тобою стискається, малесенький
О', чи є Тут Хтось, чи справді всі вигнили,
як Мої зуби? - Розслаблений, м'якенький
Або зведений, неспокійний
Не можу, не можу спіймати
Момент, коли Ти врівноважений
Був народжений, щоб зламати
тінь райського обману, бо все тільки Тут!
Ти просто лежиш, поки Хрест намотує кола
дотиками вічності, що за
захоплення, прямо зараз, - Гу!
Невже я назавжди втрачений
Й Сонце і Місяць
будуть далі самотніми ганяти
І куди бігти? Додому, до Денеба,
що давно сходить тут у лютому
десь на сході північному
Що там писав Омар Хаям -
Не починай, безхребетний
Якщо здаєшся на півшляху
Це - природній відбір, обдурені
у своїй самовпевненій перевазі
Три тисячі світлових років
порожнечі; І Тільки Ти і Я
І шум винищувача, - "Шум"? Паніка, відставити!
На "дванадцятій" в перископі нічого не видно
Це лиш Метаморфізований гул двигуна і РЛС'ки
на радарі якої теж нічого не видно, Ось де Страх:
Шум винищувача в головах екіпажу Тунгуски
Вже були би мертвими, якби справді Чули
Чому? Ця війна давно стала ділом розумних
По волі тих, що не змогли прийняти у собі світ
Бо саме в тебе є дисертація з геопозиціювання
(Але Я Тебе ніколи не віднайду, - Blegh!)
Ми не готові до техногенної утопії, Винна?
Винна просто наша допитливість
Ціль якої відходить від природи,
тому в нижній амплітуді хочеться
Деградації, - А Ти з чого тут розлігся, -
Пахнеш соляркою, мастилом, і.. пір'ям? -
А Ти небом, хоч це я з нього спустилася, -
І чим воно пахне? - Потребою приземлення, -
Хочеш пофілософствуємо? - Нам заборонено, бо
Тоді й вбивати не хочеться, не практичними ми стаємо
Ходив вже до Неї? Тобі ж потрібно завжди повторювати
А це все було передбачено, рибку зловиш руками
тільки, як переконаєш її у спокої, - Пророковано.. -
Ми ловили вже рибу, але та сама в руки стрибала
Пам'ятаєш, а тут від води вже пальці побабчилися
в Тебе, бо Я нікого не пропускаю, в Мене дальший Зір, -
Отак і подумаєш, і все вже було, лиш проведи паралелі..-
Знаєш, і зійдуться.. - Не входь у кураж самовпевнений
Зберігай холодний, вбивчий ескапізм перегравання, -
Все передбачено, відтепер це справді "геноцид"
Військовий переворот? Занадто оптимістично, знаєш..
Але і до нападу ставилися реалістично-песимістично
Чому.. його стратили? - Хочеш про гуманізм..
Церкви стоять, але в душі лиш хімія
Боженька - персоніфікація світла
А може вони лиш для дзвіниць
для заклику до зброї в оборону
тієї енергії зарядженої частинки,
що завжди хотітиме тепла
Немає причин для надій,
але - віримо, і станеться, бо
відірвана відповідь перед запитанням, -
Так, клітка, веб-камера.. Мусить жити,
і вмерти забутим, без єдиного глядача
Ні, не чому його "не" стратили, -
Стоп, а яка це часова гілка..?
(Тут нас вбили, бриючим польотом
Корумповані руки їхніх лідерів, що
організували занепад власної нації
Ваш дотик вічності - не благочестивий
Дотики приналежності до воєнізації
Це весь спосіб самореалізації вашої волі,
що організували Корумповані руки
протидією проти опудала Ворога
Це винищення - не благочестиве
Жаліслива нація, хворобливе бачення
Згадуйте Бога, як козла відпущення
у цьому невблаганному становищі)
Чи можна на Тебе лягти? - Ніколи не запитуй,
просто роби, не втрачай Свою грайливість, Ле'
Те ж не маска, те ж - ти, - Запитую, бо в Тебе є..
Панна, але бачу твою морду - й плакати хочеться
Скульптурний писок, в очах - сталь холодна,
а в душі - вогонь бурлиться.. Ходиш, мовчиш,
а насправді простягаєш всім своє серце
Невже нікому не потрібне, гаряче,
нестримне, Вона Тебе не зрозуміє.. -
Чому ж все так чутливо, -
Ловиш божі приходи? -
Це що, Ти що лизнула? -
Тільки сьогодні і зараз,
це заборонений прийом
Бо у Відьми підгледіла
Це такий прояв прихильності найпервісніший
Тертя - це не лише тепло, але ще й ласка
Головне не переборщити, бо "перенасичення"
Головне, і горішок розкусити і зубки не зламати;
Ти просто лежиш, поки Хрест намотує кола
дотиками вічності, що за
захоплення, прямо зараз, - Гу!
Скажи що все це лиш мрійні післяобрази
Надивився на фугас, зловив сліпоту сніжну
Мрії відтепер поквітли чорними блямбами
Я більше не хочу залишатися в тілі одному, -
Так забирай моє і залишайся цілим
Потанцюємо? Ох! Як Ми танцюємо,
що аж світила блюють святою водою,
і планети вимирають зі світанками
О', як ж музика грає, цієї ночі
Я відчуваю Божі вібрації, у-і-і-, -
Танцює у відьминому колі
на вирваному буревієм дереві
Протягує долоньки, - Давай разом,
станцюємо разом, разом в Лихоліссі
Де вічна темінь низьких стель
чорних дерев, що скупчились,
але не виросли у проекції світла, -
Багатство дурня в його думках?
Поховайте Мене в ямі неглибокій
під викорчуваним вітром деревом
Невже я назавжди втрачений
Невже, я не буду розділеним
Кимось зрозумілим, Невже
і зірочки Я бачу востаннє
Бо Ти просто стоїш, лежиш,
поки Хрест намотує кола
Згадуючи те, що не могло бути закарбовано
Молодим; Фронт в три тисячі років світлових
Скільки зірок під тобою, - Не дивися так, -
А над головую - лиш цятки далеких галактик
Земля була у темній зоні, не та галактична пора
Інакше - це був би не перший наш до Сонця візит
Несиметричного інтелекту, -
Дам ріг, буде паршиво - Сурми!
Говорив Поводир тіл холодних,
гарячих, твердих і рідких
І він був не сивим, навіть старим
Скільки було Нагод? Все тримав
осторонь, - Ми не Варті допомоги
Ти просто лежиш, корчишся
Наче муха знеможена за зиму
На підвіконні весною вокзальному
Як можна думати в такій агонії
Та мри, вмри вже, вмри,
що за організм живучий
Чи просто дух.. Відпусти
Ти продав своє життя
поставивши підпис у договорі
з дияволом обману, що
за захоплення - нести мир!
Прямо зараз і тут - дотик вічності
Один, два, третій, відпусти, - Гу!
Тут не вижити, це Тупо Винищення
Їхній кордон - це ворота крематорію
Що за спротив, не передбачено
Раніше сміявся, над мурашкою,
що хотіла поласувати світлячком,
але напоролася на недопалок..
Кумулятивний! Один, два.. - Гу!
А перед тим, дотик вічності, -
Пити губи метеликом як квітку ту
Смакуючи хоботком її нектар
Мацати лице наче сліпий лиш,
щоб запевнитися, бо не віриш
в довершеність, що тебе викохує.. - Гу!
Наступний! Кохати до шаленства, або
вибачатися, що використовую, -
Роби все що хочеш, не боляче
Не читай, Фамільярні вібрації
Ніякої ненависті, лиш жалість
А Руйнування - лиш привід
перебудувати все на лад новий
Дивися на небо, і біжи ранками
до Денеб'а, він тут сходить ще з січня
Дивися, бо тільки Ти, Він, і порожнеча
Символічно, але в Січні Вас і прирекли
"Люди" поза маткою людства вирощені
Затьмарені розуми, Так виник цей світ
Тільки легковажні осмілюються
вимовляти ті імена заборонені
Бо муки, які вони принесли - незмірні
Вічні жахіття збочені та профанські
Ми створимо світи по ваших подобах
відтворивши їх із самозруйнованих
Ваше самовинищення буде безболісним
Ви самі принеслися в жертви Древнім
безумним культам, - Ніякого Відчаю,
Крихітко, О', Грішна Порода Природи!
Така Воля без смачних ідеологій,
хліба від погоди, і влади від народу
І чи варто стукати у всі двері зачинені?
А чи варто заходити у всі двері відкриті?
І це Його Світило, лиш запалене.. -
Наче, щоб освітлити вночі поле бійні..
Любив "наскрізь"? О', що за відносини..;
Вогняними торнадо над полюсами
Протозорі зливалися, Ле' і Лі' споглядали,
але Ліра все лила слова оксамитами
А молоденька Зоря квітла булькаючи
конвенціями, розкриваючись, наче Мати-й-Мачуха
помаранчевими трубчастими суцвіттями, -
Уяви, що твою появу спричинило чиєсь обмеження
у вироджені зоряного населення, - Превентивність.. -
Чиясь? І Вона спродукувала появлення твого виду
Бо яка культура і наука може мчати всесвітом
на вістрі меча все винищуючи, що заважало пройти,
або просто сподобалося з виду, - Хаотична любов, -
Роїння до балджу було Фіксуючим очищенням
Ще одним здійсненим
Темним пророцтвом
Спробуйте вижити
в планетарних стерилізаціях
Але того не було, бо було передбачено
Ми не рухалися через галактичну товщу
Ми піднялися над монетою, Скільки зірок
під тобою, а над головую - лиш далекі галактики
Так мало зірок перед Нами, крижані газові гіганти
І Життя високопродуктивне
під тиском аміачних реакцій, що
ніколи не підніметься, аморфне
І не подолає гравітацією
планети материнської
Без кінцівок, пригнічене
Ще одне жахіття, Планета-суперорганізм
Спустись, поговори жестами, але ж Ти -
Такий Самий, безпалий, О', Маленька Лейло
Вони не звільняться, поки все не вичерпають
І не згуртуються ціллю пробудити решту, -
Просто терпи і чекай, терпи і чека.. -Так,
а до тих пір - трать на себе сил
Ми летіли і наше існування фіксували
Малюючи з ангельськими крилами,
які ми самі на собі не бачили, - Падайте,
Падайте на коліна, чому Ви все ще не Лягли?
Освятіть наше існування, О', Небожителі!;
Якщо перестрінеш Його, скажи, що Я чекаю
Там, де він востаннє балакав з Світлоносним
Скільки прийдеться сидіти самотньо в кутку
з зібраним Волоссям Я буду; О', Леді Весна
Ти лічиш Мої втрачені зоряні роки
Ти дивишся Взором непорушним
Наповненим стриманими слізьми
Цілиш волоссям у груди
І в них знову повертається
бажання до перемоги
І Я знову сміюся, регочу
під березневим дощем
нікому не потрібним, Південь;
Як серед пустель зоряних
Я міг шукати більшу красу
Що за важке серце падає
і ображеним скаржиться
О', велика Скорбота
та Величніший Я
Мій час вийшов,
бо занадто часто
використовував
Срібного Ключа
від бездонної Ями
Ті, що Читали і Вивчали
Книгу Любові на Самоті
Зрозуміють Мене, цей
Архаїчний Огріх задуком..
Мені не спочити з миром
Відтепер; Арфі акомпанує сакс, -
Спрощення вирізує непотрібне,
але ж там текст про Тебе:
"Я одружився з темрявою
З якої сам і породився
Як немовля Я плакав
Та Вона дала Мені іскру
Від якої мене відірвало", -
Ти цитуєш Entombed "Evilyn",
хоча грає "Strangers Aeons", -
Я Відчуваю Тебе, потусторонього
Не помирай, відьма Я, не вірю,
що знову побачу твоє обличчя, -
А коли нам потрібні були лиця? -
І хто з нас тут ще за "оптиміста"?;
Сьогодні у пабі приємно,
шумно, не від гулу п'янчуг
А тому, що Арфістка грає не Сама,
і Всі слухати звук живий вимушені
Можна модернізувати класику
ускладнивши її текстами
спростивши виведення мас звуку
("Я сказав тобі якось,
але повторю вкотре:
Коли ти живеш плоттю -
це початок кінця", а це Death -
Flesh And The Power It Holds)
Чи знають ці завсідники пабу,
яку філософію в них відняли
Спростивши метал до арфи і сакса
Сьогодні Арфістка грає не Сама
Саксофоністу не вистачає дихалки
Але Всі вимушені слухати звук живий
А не персоналізовано обраний
за власним столиком, за сенсором
Свою атмосферу, що сфокусується
На Вас зі стелі акустичним прожектором
Все, що Сьогодні Ти можеш - Підсилити
Живий звук Арфістки, що грає не Сама, -
Нас більше, ми - більшість, Більшовики;
Весна, Леді у Білому, Вдобрюєш
землю водою з попелом чорним,
що осів на мене в Куті димному,
поки Я Тебе очікував, чекав, довго, -
Це безперечно "Первинна симпатія"
в якій Все прощається, Ти Жорстокий, -
Щось ідеальне тільки в тебе в голові,
так подумав перед смертю поет один, -
Щось ідеальне, коли бачиш "первинність"
в Собі, в оберігання, щоб не підвести,
і не зрадити це відчуття цілого, як важко..
Ти такий жорстокий, і з самого початку
Те було на Твоєму лиці викарбувано
Невже можна було бути такою наївною,
і повірити, ніби Тебе можна змінити?
Невже можна було бути такою сліпенькою
і не насолоджуватися тим, що не обпікає
Ти такий жорстокий, Любий, такий жорстокий
Обманював, Тобі не потрібна була допомога
Обманював, Тобі потрібна була просто опіка
Використовувати міг, чому не використовував?
Подобалося дивитися, як Я корчуся в нерозумінні?
Пам'ятаєш, чи все ще пам'ятаєш, Наші еони?; -
А що було далі? Що.. Облизала, як відьма, -
Зіграємо? Тепер Ти білими, - Ні, - Гу! -
Що було далі? Ви добралися, і? - Впали,
у цикли синусоїдних деградацій, - Закон,
але "перед тим", як добралися, хвилина
радощів? - Краще і не скажеш, у Світильнику
Але дух жив, герой свого часу, що чужий моді;
Ти просто стоїш, лежиш, десь в пабі,
що на Куті перетину двох паралелей
Цей простір сферичний, - Дайте Часу!
Ти просто стоїш, лежиш, захоплений
десь в смолі позаплину, поки Денеб
проєкцією на стелі намотує кола
Три тисячі світлових років порожнечі
І Тільки Ти і Я, і не самотня Арфістка, -
Ти нашептала їм про мої роки, -
Про тридцять проведених років
у дослідах над черв'яками, про
Гербарний прес, лопату, кирку,
геоботанічний щоденник
і жодних уявлень про майбутнє
Просто дала ноти, Вони самі не знають, що грають
Всі розумні лиш поза межами Свого часопроведення
І ми згадуємо минуле, бо приємне, повторити б
Бо Твоє світило засяє, і осяє
це кладовище охололих карликів, - Віриш?
Найсоковитіший риф звучить лиш раз один
Чи не тому чути більше струни басові, -
Ти спалював іридієві скрижалі, Хроніки
У служіння таємниці: "А чи були люди
єдині янголами кубічними люблені"
Не тому, що було необхідно, бо
на них однаково без покритонасінних
А з Фіксованих ніхто не став фіксувати
Квіти, - Проблема - у часі до забуття після смерті, -
Не наганяй, тільки почали, Я тільки замедитувала, -
Рушницю Я маю, Я скотину стріляю,
а то різати якось негуманно, знаєте..
Краще я скину це на совість досягнень
Бо так, або інакше: "комусь було мало"
Ще одна ніч, вулиці тонуть у війні
І кожен б'ється на своїй стороні
у збереження людства від занепаду, -
Я не буду розвивати Твої думки.. -
Впавши у відчай - Покинули Ковчег
Не потрібно було виходити у двох, -
Але ж знав, хто? Хотіли попіклуватися
Ми підвели Це відчуття цілого
Асиметричні, що Ти за жінка, Лі', -
Зовсім інша "сатана" Тобі до пари
Не розібралися в своїх головах,
але полізли до чужих, - Незрілі,
все було прекрасно, - Людиною,
просто навіть, завжди читав думки
Тобі ніколи не потрібно було бути божком
для того, щоб ловити хаотичній імпульси
Мої, Не вмирай, Ми вже разом, як і обіцяла
Плакав би, якщо не люди навколо, знаю, -
Все було у Тобі, - У першому - й Мені,
що лиш знаходила клаптиками опісля у інших, -
Ми були простими по наївній недосвідченості,
чи по ній вдавали з себе кращих? -
Ми тільки ностальгуємо, значить -
"кращі-справжні", ще не знищенні
Ностальгуємо, і це прекрасно,
бо робимо все ще це разом
Не вмирай, бо Я - відьма, Я
не вірю, що знову побачу твоє обличчя
Той, що все те придумав - геніальний,
або романтик, і обидвоє непрактичні
Синусоїдні деградації, - Повтор, -
Ненавиджу з тобою розмовляти
Інтегрування - гойдання
Чим менші прямокутники -
тим ближче до окружності
Ця сфера сходами окреслена
Ходимо по-колу, вкотре і вкот..
Прокладаючи вкотре меридіани
підіймаючись і опускаючись
І нехай те не буде ескалатор..
Я вірю в Наші сили, але дещо "втрачено"
Жила, та згула, ніким не фіксована квітка
Або Ми чогось не розуміємо, щось, що
на рівні дитячої інтуїції, але ж "не може"
так бути легко, розум все ускладнює
Я буду лиш "наближеною" або не доганяю
Не вмирай, хоч і могила одна, спільна
не буде нам затісною, бо я буду труною
А перед тим тебе омию, не слізьми
А вилизавши з ніг до голови, тричі.. - Наша
проблема була в тому, що ми не говорили,
не говорили про смерть, лягли до ложа
разом, - Незрілі, забуваючи про Ложе Останнє
Не вмирай, шумере, бо Твоє світило засяє, і осяє
це кладовище охололих карликів, і
Твоє темне паломництво на Захід
лиш розпочнеться, Пілігриме, Час
не дурний, Він Нас Звів, не щоб Ми розійшлися
Наймолодшим Богам віддають найфундаментальніше
Що тільки-но лиш було відкрито лежачими під зорями
Ти не стоїш за барною стійкою, шукаючи діалогу
без правди в ногах, а Ти - сидиш в кутку
Ближче до сцени, як розстріляний поет, -
Михайль в легендарному «Café Poc»
"У кав’ярні весело, В кав’ярні шумно
Сижу за столиком. Сижу бездумно
Дивлюсь на панну..", - «В кав’ярні», Семенко
Дивлюсь на панну, яка ніколи не взнає,
що бувала для когось і без слів музою
Тут, за столиком у глибині шумного пабу
Заповненого блакитними хмаринками я
Розглядаю тест Роршаха, що за Вашою сукнею
Тут, за столиком у глибині пабу записую образи
Розглядаючи Ваше німе бажання поспілкуватися
Тут, за столиком у глибині димного пабу
Столик-редакція мого над Вами захоплення
Не буду просити, не буду благати
Покинути Вас цю личину ідеалізації
Вана зруйнується, а Ваша на Мене навалиться
В мене є Відьма, і Вона не п'є, як Ви, а подає
І Я ніколи з Нею не напиваюся, щоб не бачити
більше за хмелем навіяних Нею блаженних видінь
Мені не потрібно затуплятися, не Собою ставати
Бо "Моя" повертається вкотре від стійки з кавою
і вафлями, і всі на Неї оглядаються, але Її волосся
вільне - зібране для Мене у високу золоту кульку
Тут, за столиком у глибині пабу Ми кохаємося
без слів, усмішками очей, у всіх на виду, Вона
У цьому кутку Виливає на плечі Мої Свою ласку
Без прикрас і стороннього аромату, лиш Чиста
Не перебиває первинний солод, моє захоплення..
На ній, на Ній лиш біле сукно, жорстке, сковує..
Квітчастим абстракціонізмом, що за спосіб фіксування..
Сидимо, і Ми слухаємо навіяне Нею музикам Моє минуле
А перед сценою за стільцями сидять маятники
та б'ють розміряні поклони у такт басовим струнам
Але Саксофоніст задихається, сповільнює темпи
Третя ночі, а вони все ще не змикали очей, -
Яка ніч, у цього світила цикл 18/6, Весна
вічна, і не говори, чому кинув? - Світила? -
Вже "Світило", вони були занадто близько,
щоб не злитися; Арфістка грає не Сама
О', Мати, вітер дме сильний, гнуться ясени, -
Потанцюємо? Просто потопчемося тісно,
бо скільки часу було, а так і навчилися
Хочу Тебе, хочу Тебе, хочу відчути, розумієш?
У всіх на виду, таке "більше", не можу й просити
Вже, все ще потребую приводу, щоб торкнутися
Бо Ти такий жорстокий, Наче, такий жорстокий
Ти такий холоднокровний, Любий, такий, Наче
І все ще, як Король Вільшаний, переслідуєш
Мене передсмертним маренням, що за захоплен..
Все ще розтираєш по шиї Своїй любистку насіння,
і воно падає пилом по венах нижче, символічно..
Навколо тебе вирують символи..
Без плоті й крові, вони - вічні..
Доки є пам'ять, я буду пам'ятати..
Ти не стоїш, не сидиш, ти - лежиш
на чомусь, що має вертикальну вісь
Навіщо підійматися, як щоб не її знайти..
Чи пам'ятаєш, що Я все ще Тебе люблю?;
Я б підписав Вам усім Ваше Винищення
Тільки тому, бо чи не єдиний уявляю
масштаби Тої ями, яку Сизифу копати
у позачассі, але він уже давно кінчив, -
Ти такий Жорстокий, просто згадай
що жінок любиш більше, аніж бажання
вмерти/вбити, не заганяй себе,
лиш щоб збудження стримати
Розслабся, Ти лежиш на Мені
Ніхто не побачить, Я прикриваю
І Мені приємно, як ніколи, знаєш
І Я не ревную, бо Мені дістався
найбільший шматок, той, що
холодний, - Що за захоплення
тут і зараз, і я вірю у безсмертя
Ах, що і не дає відкинути життя,
бо не знаю чи увіллюся..
У цю приємну мерзлість..
