|
Сонце зійде тільки зі стану остаточної самотності.
- Станіслав Лем, Маска
Гаряча і Шовковиста Приваба
Якби Гість розгорнув руками іпомею пурпурову,
якою замасковані овальні дубові двері ззовні
Відчинив би їх та зайшов у цей коридорчик
стіни якого викладені темним камінням
та закінчується пітьмою і глухим кутом
в якому зберігається витесана з черешні ванна
І повернув би наліво у дверний отвір без дверей -
його зустріла б вся в ліанах каріатида-дріада,
що високу напівсферичну стелю підпирала
своїми дихотомічними пагонами-грибницями
стоячи посеред єдиної не маленької кімнати
Вона тримала собою весь крейдяний пагорб
та горіховий сад, що давно висаджений на ньому
Габродолеритова, Вона висічена усміхненою
Вона рада, що в Неї є тепер призначення
окрім того, як лежати на дні породою замуленою
А під Нею розляглася з не меншою вдякою
Дуб, Граб, В'яз - підлога вітровальна,
що дякує теплом за відстрочення Свого гниття
усіх на ній лежачих, шерстяне покривало -
спальне ложе, мінімум, більше й не потрібно
Якби Хтось все ж пройшов у той отвір
Він побачив би зліва єдине кругле віконце
та те, як за ним пролітали світлячки
тисячі їх, і всі мерехтять в один такт
заграючи і запрошуючи до кохання
світляків, що звисали в кімнаті з ліан,
що нічниками давали жовте світло
та підсвічували для Гостя інтер'єр
тільки для Хазяїв знайомими сузір'ями
Під вікном - столик в скатертині,
два стільці збиті пазами з дощок товстих
за нею кухонний гарнітур в раковині,
тумбах для посуду і харчу, духовці,
і звісно - на дровах кам'яній грубці
з двома конфорками, чайник на одній
Гість рухається далі по стрільці часовій
Викладені каменем стіни до половини
висоти закривали крейдову мозаїку
з черепашок і древніх водоростей бежевих
на тлі білому, ще один бездверний отвір,
що там - невідомо, нічого не видно, темно
за ним ще один столик-швейна машинка
чорне дзеркало в бронзовій оправі сперте на стіну
ящички з пряжею і полотнами для викройки
Госте, Ти занадто важко ступаєш
Твої кроки розбудили дівчину рудоволосу,
яка головою лежала на грудях татуйованих
На Ній не було нічого, окрім сорочечки напівпрозорої
Вони обидвоє пахли чебрецем, бо милися разом
Дівчина ця була приємно розчарована,
коли побачила, що вся основна робота
вже давно тут закінчена, але Вони лежали
під стелею, що ще муром не була зафіксована
Я прокинувся від того,
що вона лоскотала моє обличчя
Своїм рудим волоссям, будила
розум, бо тіло давно підіймано було
Падає світ чи то Я у ніжне шумовиння
Як за Тебе стати сильнішим,
щоб Ти розслабилась нарешті
у Своєму праві на слабкість
- Я була б рада приймати
всі твої виплески ненависті
від яких ще ніхто не помер
будь жадібно-незграбним
Заповни порожнечу в Мені,
як Я заповнюю зараз в Тобі
вогнем, що Мене з'їсть
Я вимагаю, Ти повинен
Ні, Ти Мені за все винен
Це те, що Ти хотів почути?
Ти не втамуєш спрагу,
не відіп'єш все з чаші
поки не піднімешся,
щоб Її наповнити
Втіль в реальність Свої сни,
в яких Ти смокчеш груди Мої
Я знаю, що в Тобі є щось гаряче
І Я знаю, що воно на реальність
без Мене не переноситься, радію, -
Вона говорила ніжно, і тихо,
ніби боялася все-таки будити,
а Він вислухав, уважно,
із розплющеними широко очима,
обернувся спиною і ліг далі спати
Віві ошелешено помотала головою,
і почала бити його плече рукою,
била, поки не почула Його регіт,
поки Він не обернувся зі словами, -
Залазь на Мене, не бійся лягати,
Твоя вага - у світі найприємніша.
Єдина важкість яку Я б хотів відчувати. -
Все тривало не довго в позі риби,
в полярно-перехресному коханні
до сорому, для неї, та і для мене
все через перезбудження її невмілими
і тремтячими не від страху рук
- Вона як вустриця на смак, -
говорить вдумливо на слух, -
..делікатес практично.
Не така щільна звісно,
вершково-солонувата
Куштував колись напевно?
Скажу, ікра більш нудотна
- Куштував, і більше не зможу. -
Сміється, високо.
Початок, точно для Неї,
та і для, можливо, Мене зараз,
не колись там "де-не-де"
І Вона так мило кричала,
тремтіла і кам'яніла
такі спокусливі
м'язові волокна на ногах
висвітлюючи напруженням
сміялася, і плакала, не сльозами
пригортала і показувала язика
поки за вікном світлячки не згасли
- Цього варто було чекати все життя,
а не десять якихсь там тільки років
Дай мені часу і я зроблю тебе найщасливішим
- Ну, інакше я втечу до колишніх
- Серйозно, саме зараз про це хочеш поговорити?
Думаєш, Вони Тебе чекали всі ці роки?
Ні з ким не кохалися, не відчуваєш їхньої зради?
- Кохалися, та при цьому нікого з тих не любили.
Ти ж, знаю, постійно думала про них.
Та Я перший вибрав смертність.
Перший й кохаюсь по любові.
- Ля', а це що ще таке? Найкраще
чи найгірше зізнання у взаємності?
Бо Ти зрадив Їм зі мною
Так чому розійшлися,
якщо Ти це все говориш?
- Тому, що Їх було відразу двоє.
- Та Ти це просто знущаєшся.
Я все чекала, коли Ти розповіси
вже щось зі Свого минулого,
про Свої придавлені почуття.
Не переводячи все в якийсь жарт.
Це ще одна з Твоїх скажених історій?
- Головна, про те, як Мені не везе з жінками.
Всі такі до огидної краси саможертовні.
Таке насправді щастя, та й добре,
що протилежно іншого не спробував.
Все складно, ми троє не разом
тільки тому, що не розуміємо,
що нас тримало б разом.
Вибач за тавтологію,
це як "знак" всієї дурості.
- Я все ще думаю, що Ти жартуєш,
але й розумію, Ти щось таке говорив.
Гра у вічність - це гра у дитину,
де віддаєш контроль над своїм життям іншому.
Входиш у залежність, і потім важко відмовитись
від такого способу існування, бувши в опіці.
А ще важче з часом знайти когось "гіднішого".
Я руйную найгіршу або найкращу історію кохання?
Недоступну для розуміння простому смертному.
Невже Ти вибрав "смерть" лиш тому,
що все для Тебе вже пройдений етап? -
Чорнявий обернувся та ліг на бік, -
Люблю коли Ти заводиш мене в тупик.
Це допомагає задуматися, що творю.
Я не хочу жити, та й не хочу вмирати.
- Ти тільки що озвучив умовивід
до якого всі приходять, та всі його замовчують,
бо світ все ще сяє для Них яскравими фарбами.
- Я просто прикладом хочу подати звільнення.
Але боюся, що роблю лише гірше.
Вони вмруть відразу за Мною.
Я це все кою, щоб саме Мене
через Них не спіткала така доля,
відчаю і самотності.
- Думаю, добре, залишатися друзями,
рідними після розлуки, для людей.
Ви ж одне одного викохували,
значить між Вами щось та було.
А для Вас - це все рівно, що кайдани.
- Віві, в Мене так болить за них, знала б Ти.
Знала б Ти Нашу історію - і в Тебе боліло.
Вони вдають одна одній ніби до Мене не ходять.
Вдають ніби не знають про походеньки одна одної.
Чоловік не вартий Їхньої розірваної дружби..
Мені не потрібно навіть зараз мати змоги
прочитати Твої думки. Ні, там не було "коїтусу",
є багато інших способів, - Віві покачала головою,
- Так, так, натошнів Ти Мені ними,
ще полізеш язиком туди - знову дам по морді.
Та Я тепер розумію, що це може смакувати..
- Та до цього не доходило, Ми просто говорили.
Знаєш, бесіди по вирішенню суспільних проблем,
рішення в яких краще не приймати самотужки.
Вони дійшли до того, що приходили в ликах одна одної.
І Я до цих пір не впевнений коли була "Яка". -
Молода Леді глянула вже не здивовано на рельєфну спину,
яка почала швидко здійматися, наче володар її задихається
Леді не знає, що робити, коли чоловік покаяним плаче,
- Це всього лиш початок, все буде добре.
Тобі щось приготувати? Чи все-таки поспимо?
- Обійми Мене, - говорить загрубілий голос
в закладений ніс, що не дає вирівняти тиск
в горлі, і на зв'язках голосових,
І молода Леді обіймає збоку, як може
Думає лиш, краще б цього всього не було
Нехай би був знову "жарт" всього,
і безрезультативна, але весела суперечка
Думає і усміхається, Я отримала від Нього
мінімум і максимум, Отримала те, чого бажала
Ні, Вів'єн це низько, просто виправдання
для того, щоб Його покинути,
заради ж Нього, якщо буде потрібно
Песику не забути, як це лаяти і гавкати
Він все буде живність полюванням рятувати
Минуле в сонячному сплетінні з хрустом
Його плечища скидали розправляючись
І знову скручувалися відкриваючись
Моїм незручним материнським обіймам
Він краще дитяти, бо вже народилось,
і лиш одною пітьмою виховувалось
Ангелом загробного життя,
що співав даруючи спокій
Творячи завжди зло,
що закінчувалось благом, -
"Просто втримай мене в цю секунду
Давай не скажемо ані слова
Дозволь мені перевести подих, Люба
Утримавши, перш ніж він вислизне востаннє".
- Rapture "The Times We Bled"
Бера
Та не буде втамована твоя жага відплати,
та не висохне кров на твоєму мечі,
і нехай не відчуємо ми більше потреби в тобі.
- Скрижалі Корракса, 7:17
Зубаті леза мечів, сокир і кіс,
наконечники списів і гігантських стріл
попадали і лежать під поривами вітру
в сяйві білого Сонця, як місячної ночі
ось там зліва за єдиним тут вікном
гра нагрівання різних сторін планети,
курчати на вертелі своєї швидкої осі
Ні, Вона не крутиться - захват приливний
породжує з водню у Юпітера запозиченого
митця-різьбяра з вітрогонів шквальних
Так, це все потрібно читати швидше,
щоб воно хоч якось римувалося
Щось не так з сприйняттям, та часом
Все ще у вухах гудить Ріг Гавриїла,
Всі очікували кінця в камінні з неба
і нового початку на змучених землях
содомського вина напившись до блювоти
Що вже мила вода, а Вона осквернена
власними відходами марнотратства
Всього лиш побувати в Атріумі
Цього Мені в принципі достатньо
Тут Весь спокій людської величі
Розкаювана прекрасна грішниця
Хто ж залишив для Мене тії ж квіти
на долоні Твоїй лівій стеблами снопчиком
квіттям на череп, що біля колін Твоїх побитих
Я стискаю голову, видавлюю пальцями свої очі
Все ще можу повірити, що тут хтось все ще буває
Саджає квіти, хризантеми зеленими кублами
квітнуть першою біленою посеред чогось,
що вже посохло, почорніло і погнило
Юринея верболиста цвітне пурпористо
Звідки вона тут, відрощує свої сім'янки,
щоб нахабно переліт повітрям влаштувати
чи скористатися хутряними попутниками
Літня Бера стоїть похилена важкістю гілля
від груш зарум'янених на розставлених руках
під нею на бруківці лежать гниттям усміхнені
перші опалі, а над ними дзижчать.. шершні?
Стратифікація потрібна сухим морозом
Лампи схоже давно мерехтять - поміняти
Все тут прибрати, басейн почистити
Вся тут плитка чорна від бруду,
як очі козла в лице якого дивлюсь Я
- Так чого Ти повернувся, -
говорить антропоморфний козел Енолу
тримаючи молоде висохле деревце
в руці правій корінням рогатим догори, -
- Чому козел?
- Тому, що хутро, бо зовні,
на вулиці, за шлюзами холодно.
Тому, що Безсмертя - темінь понять.
- Чому Ти тут, Денеб. Де Ліра?
- Вона вільна, це Я залежний. Ти ж тут думкарь,
напевно доходив до вислову "Вибрати Життя".
"Неморальну щедрість інцесту розуміння
на противагу капіталістичній байдужості".
Приземленість у людському возвеличенні.
Свободу волі в бажанні влади і сили Їх,
Древніх, а Ти інститут вже закінчив?
Куди мчиш Ти за корисністю, не здужаєш.
Божевілля - це все, що ти отримаєш.
Тільки, щоб змогти перетворити воду у вино.
Оманений ілюзією безконечних можливостей.
Раса холоднокровних науковців -
ні, це не людська утопія, люди - лінивці.
Їх лякає все з високим порогом входження.
Зацікавленість? Так її видно, ні, не цікаво.
Бог - істота тілесна, частина симбіозу,
істотність чию завуальовано духовністю.
Там, де вони прямо зв'язані з Творцями,
а не третіми самозацикленими істотами,
що руйнують все опалою лускою,
всю їхню істину свободу розмноження. -
рештками знеможених і поглинутих.
Живуть на камінні і ґрунті скинутому
зміїною всепоглинальною любов'ю.
Які "мати-Земля" не сміє переробляти,
як щось, що є вже в родючості живим.
Співіснування з тими, кого не розумієш,
ще ніколи не було таким близьким.
Вони заслуговують на щасливий кінець
чортів, який все ще будуть находити.
Я там попанував би наступну тисячу років.
Не довше, зникає зацікавленість в користолюбстві.
Потрібні послідовники, скільки ж їх набереться
до кінця часів, якщо Вони не будуть вести череду.
Зроблю все, що зможу, нехай інші спробують краще.
Невпевненість і бажання зробити все ідеально
нівелювалися б всією тією абсурдністю.
Зробив би все, щоб остання нація не вмерла
в інтелектуальному і суспільному безплідді.
Хто це все запустив? Що Ним керувало?
Як не хаотична любов до дії хаосу в каві.
Космічне лате вже майже біле.
Першим вмирає герой безнадійний,
або в кінці ситуацію рятує Він єдиний.
Настав час жахливих чудес.
Відвернутий будівельниками камінь
стає основую кута в фундаменті.
Буду зір поверти плюючи в очі сліпі.
Буду кидати грішних у вогонь вічний,
що не гасне, і не спалює їх хробаків.
А так - у всіх віках були люди щасливі.
Але після пеніциліну їх стало куди більше,
а він там росте в них на деревах практично.
Витівки на межі допустимого,
у "Ти не можеш вбити те, чого не творив".
Задрапований світ, без внутрішніх переживань.
Чого б не вчили граблі, люди все рівно вірять в чудеса.
Любовні зв'язки найміцніші, але варті лиш скла.
Безстидна сексуальність в обхід лицемір'ю.
Найвидиміше завжди находиться на поверхні,
але це "бачене" не хочуть люди бачити.
Первородний гріх завуальовано непорочністю
молитви і фанатичною любов'ю до минулого
сурових добропорядних хіпарів.
Я б там був божком ревнощів.
Елементом хаосу в бажаннях
котрі дасть колективізація
і заздрість, яка вже давно є там,
де люди не живуть на землі в достатку.
Вони не зайдуть далеко без викопного палива.
Завжди є добро і зло, поки і в тебе є вибір.
Горе породжує озлобленість і стирання рамок.
Це все одно що їхати з вимкнутими фарами.
Але дехто бачить в темряві, і це лякає принципових,
що живуть в упереджених мудрістю догматах,
і не можуть дійти до компромісу словом.
Люби та прощай, і будеш любимим та прощеним.
Скажи Мені "досить", Я черствію, це все неправда.
- Коли Ти встиг прочитати?
- Я дивився разом з Тобою Твої сни.
Та бувши у свідомості
все запам'ятовував.
- Коловорот, записати один -
це передумова до сну наступного.
Я не знаю де те місце, повір.
- В Тобі і скрізь.
Цей всесвіт просто фотоальбом.
Колись хтось зрозуміє цю метафору
на людську парейдолію і забудькуватість.
Вони говорили, як розведене подружжя.
Балакаючи про таємне своє
не полишаючи суті розмови.
- Ти тут лиш по груші?
Я не чув твого топоту.
Це Ти вивів з сплячки Віху?
- Мені не важко переміститися.
Тільки по груші, бо Вона повернеться.
Будь-яка дружба-дружбою,
але жінки дають залежність,
а люди наркомани.. тобто шамани.. -
Козел запнувся, обернувся
та до бери направився
трьома копитами вистукуючи, -
.. що ніколи не бувають тверезими.
Їм достатньо і груші.. Так, інколи..
Зариваючи гріхи минулого в землю -
люди сіють насіння власної погибелі.
За них все це роблять, поки Вони не осягнуть
на чому живуть.. Тисяча років не стримування,
а вирощування людей в сферичній чашці Петрі,
щоб зв'язати духовність і науки природничі.
Всі страждають, вічністю і смертю.
Все щоб існування одне одного
зафіксувати. Ми - Щурячий Король.
Страхом самотності - хвостами, всі зрослі.
Порпаємося в тісній спільній нірці,
і ще тугіше зростаємося до болю.
Вона така.. Вона така нещасна.
Вони все ще живі там, в часоплині.
А нащадки Їхні все ще не вмирали.
Але ж Ми домовились, щоб Ми - боги,
не ходили, не зациклювалися на прожитому.
Вони всі мертві лиш без спостерігача.
- Молитва, що оправдовує самотність всесвітом.
- Вона - це щось у мені, що я зневажаю.
Міф в який Я повинен вірити.
Одержимий образ взаємності
з яким можеш лиш змиритися.
І радіти, що Ти - фотографія,
яку Вона любить розглядати.
Я про все забуваю, поки Вона горює від туги.
Вона запам'ятатися хоче, тим, що вмруть.
Перейняти досвід і повернутися до вічності.
Тоді, як дехто боїться вийти з невидимості,
щоб в безлюдному місці зібрати груші нічийні..
"Не любив - та й не жаль."
Так з чого в нас печаль?
Тобі принести винограду?
Я попрошу Її нарвати і помити,
бо в Мене поки що не виходить
скласти так, щоб не стерти весь пруїн
Гінкго
Віддушеною дихає тепле поліття
Весело сяють золотом дзвіниці
Ніжна сивина ранньої осені
пролітає срібним павутинням
у різнограях драконячого неба
Найпалкішими в цей сезон променями,
як гриф, що ширяє над моєю шиєю
Вони палають лихоманкою, глибоко в душі
Висне запах свіжотесаних дощок
Вищать пильні полотна десь в доках
Стукотять молотки по зубилах
Димлять кузні і чани з смолою
Все відчутно і чути навіть тут на площі
Що ранками завжди повна від люду,
які поспішають вниз по широких сходах
торгувати до причалів в портовому ринку
зараз ж остання передвечірня спека,
лиш діти з навколишніх спільних
двохповерхових цегляних будівель
грають в м'яча з повним ентузіазмом
А скрізь опало і вже зібрано листя
Тільки гінкго стоїть кремезним цитрином
Своїм листям з дихотомічним жилкуванням
задарюючи дрібну бруківку великодушно
Могутньою кроною наспівуючи шум у тиші
під унісон дитячого завзятого сміху
згори у сяйві рожево-червоному
Боги, звідки ці сумніви? Я хворий.
Відпустіть мої кайдани, це - слабість.
Стоячи на мостику Книжник розглядав
психоделічну картину внизу
з зелених водоростей,
які волоссям завівала синя вода
річечки, що впадає в Чорне море
Не змушуй, сила противна,
чому ж тоді така приємна?
Йти й сідати знову на лавку.
Книжник придумує продовження історії
І нічого ніколи в нього путнього в голові,
окрім інтимних подробиць романтичних фіналів
Всього того, що всі "ховають під товстою ковдрою"
І як їм там не спекотно, напевно все триває недовго
А без ковдри довше могло б.. "процес незручний" -
напевно, в темряві насолодитися тілом як ж, не видно
все зациклено лиш на одному, збиваєшся,
і вже продовжувати потрібно через силу, тужишся
Тонеш, та щось Твоє вода забирає на дно
Принц підходить роблячи гігантські кроки,
простягає руку і усміхається, знущається,
бо в Книжника правої руки не було
Її відсікли, зловивши на гарячому,
коли він дівча за ляшки лапав
На другий раз Його відвели до води
та його Правосуддя не розчинило,
бо тоді він дівчинці заплатив
по її ж свідомій пропозиції
Цим безневинням він виправдався
І це все Принц бачив, як той,
що завжди серед збуреного люду буває
Книжник знову невинний,
знову розповідає казки
Знову дивиться,
як дівчатка нагинаються
за м'ячиком в коротеньких спідничках
І нічого ніколи в нього путнього в голові,
окрім інтимних подробиць романтичних фіналів
Їм не холодно, в них є завзяття і бажання,
в очах одне одного, і останнє денне тепло
світлограйних сплетінь.. в світлі легше навчання,
- Я навіть не хочу знати про що ти там думаєш, -
Говорить Принц хихочучи, -
Навіть для Мене це вже надмірно.
Вони ж ще недозрілі, несформовані.
- Але все рівно Ти сядеш поряд
і будеш разом зі Мною Їх розглядати. -
І Принц присів поряд на лавку ковану, -
Мав цікавий діалог з Батьком.
Напевно, найдовший за останні роки, -
Книжник всмоктав злущені губи до рота, -
Глянь в якому світі божевільному ми живемо.
Натал просідає, Бульба, що ялинами поростає
зсередини прогорає, забагато дерев вирубується.
Я не раз бував біля Неї, підземні ходи під собором
ведуть туди, а там чи то буряк, чи то бульба справді,
що у кам'яну породу вростає білими пагінцями.
- Так, Ми чи не єдине королівство,
що пам'ятає Древніх предків не лише з легенд, -
Говорить Книжник голосом захриплим від старості,-
Здобрення Твоїх всіх походжень челяддю -
це співчуття людей до вашої королівської долі.
Де стримання Короля викликає жалісливу повагу.
Ти сам стимулюєш таке їхнє до Твого батька ставлення.
Але ж Тобі головніше лиш Його роздратування.
Хлопчиком втратив матір, а після наче й батька,
що весь Свій час дочці почав віддавати.
Конфлікт батька і сина, а де Короля і Принца?
Відселення всіх, хто не стане добувати каміння?
Повір, Я знаю чим вкраплена залізна порода
в яку впився наш Древній своїми кліщами.
Я вслухаюся в дитячі плітки, які вони виносять з хати.
Бо Твої компаньйони пустомелі і базікали ще ті.
Панування в монополії на свої природні дари?
Нагадай для чого Я по тихому шукав Тобі найманців?
Ніхто з Гільдії Вбивць більше не припливе сюди.
Тут їхні найкращі головорізи зникли безвісті.
Самі Боги проти Твоєї невірної озлобленості.
Їм огидні всі, що Мечем живуть, від Меча помирають.
Чи Ти так перевіряв правильність правління?
В Тебе є план, який хочеш реалізувати за життя?
- Так, і нічого і не зміниться, -
Принц видихнув, розкинувся на лавці, -
Я теж ними милуюсь, але як дітьми,
що вільні від усього цього усвідомлення.
Будь то вирубки, чи добування каміння -
острів продовжить просідати, в обох випадках.
Можливо, Я знаю більше, що взагалі таємниці.
Учені уми, посивілі викладачі морської школи
вивчають і спостерігають затхлість навколо.
Море відходить і більше не тисне на дно
з тією ж силою, щоб стримати потоки лави,
і вберегти Нас від нового виверження.
Вода прісна закінчується, та все солоне,
наче Небесний пастух не слухає молитов.
А по суті, тихі зливи не можуть йти постійно.
Ми як приклад того, що буде на континенті.
Наші острови вже давно перенаселені.
Скоро станемо, як і наші лускаті сусіди -
"ще ближчими до моря", вільними від залежності.
Мій план? Скоротити вирубки.
Ми і так, О', Боги тут розжились,
що наш люд скуповує землі у королівств.
Щось там будують, вирощують, добувають -
загалом, дають роботу біднякам.
План? Хм, не тривожити Предка,
та дати йому сили відновити, та на віки
поховати від усіх ті, такі бажані камінчики.
Такі потрібні для точної механіки найчистіші алмази.
Завідні іграшки, годинники, все ювелірної роботи
можна вже знайти на портовому ринку.
Будувати кораблі - те звісно весело,
поки тебе вже поважного лісоруба
одного дня не розчавить колодою.
Або поки не помреш ще не сивим теслею
від задухи, надихавшись за десятиліття пилу.
Все виправить ось це, що над нами.
Те, чим хочеться милуватися, або ригати.
Говорять "небо впаде", як і пророкують легенди.
І Бульба, але вже не для Нас - знову добре поросте.
Прийде Вовк, і з його виттям піднімуться мертві
з могил. Добре, що ми своїх спалюємо.
Звільняючи від переродження возносимо.
Бо Життя воно тільки тут, не надійся
в лінощах на "нежиття" потойбічне.
А перед тим настане "століття-вовкодав",
жорстоке і абсурдне, як і той вислів:
"На війні головне не бої, а маневри".
Таке ж придуркувате, як і правдиве,
бо Людина - хижак лиш за сумісництвом.
Її проявлення агресії - це єдиний спосіб
чужій агресії не бути підданим.
Дайте сто років війни, і жодного дня в битві.
Але всі чубляться в територіальній суперечці,
як і зараз, експедиційними прикордонними групами.
Бо в нікого ще нема потужних фінансово-фіскальних апаратів,
для далеких театрів, і чисельного військового контингенту.
Та Війни такі будуть, мають бути, перед кінцем,
що родові муки народження Ери самотності. -
Книжник глянув здивовано на Принца,
бо той говорить зазвичай весело і жартівливо,
з цим тоном Він Його тепер цікавить більше, -
Чого так дивишся? Я теж уважно слухаю
Своїх пустомель і базікал.
Через котрих можеш пошкодувати,
що не слухав, бо вважав дурними.
- Я однаково не розумію.
- Думаєш, що Я щось розумію?
Цивілізацію придумали ідіоти, чи боги?
Іншим доводиться цю кашу розсьорбувати.
Наче все було добре, живши на самоті -
Ми були ближчими до Богів і Їхньої природи ..
.. Батько вірний слідуванню старим традиціям.
Він Вірить, що Можливо домовитись з Сонним,
сказавши "Дякую за деревину звісно,
але нам потрібна Твоя Постіль, посунься".
Нас очікує плавна перекваліфікація.
Прогрес запущений і Його не зупинити.
Ненажері потрібна стара кількість деревини
та й нова, все більша кількість руди й каміння.
"І ще, краще порости чимось листяним,
а то вугілля із хвої не виходить зовсім".
Якби у Богів не було би плану -
ми були плідними по власній волі, -
це слова батька. Буде чистка -
Ми разом зійшлися на такому.
Яка протягнеться століття
без воєн і мору,
ніхто й не помітить, і не найде опісля
де був момент переломний.
Як і Ми не пам'ятаємо майже,
що було років з тисячу тому.
Він нічого не знає про напади,
або вміло це приховує,
та й Він вміло володіє кинджалом.
Ти не дивись, що Він сивий.
Його рухи все ще сповнені грації.
В Той час, як всі монархи північні
позапливали жиром.
Як отруїти того, хто не їсть за столом,
а тільки те, що знайде ходячи садом?
Принципово, але той, що на троні -
завжди бреше, вберігаючи люд
від нерозуміння далекоглядності.
Все ж Я не вірю в чистку богами,
Ми владні зробити це самі.
У столітті-ненажерстві.
В марнотратстві ресурсів,
яке краще не відвідувати,
бо буде важко відмовитися.
Прийдеться одне одному макітри трощити.
Мене лякає масове виробництво всього і вся,
де механіка стає розумнішою, а люд тупішим.
Що вже навіть собі сам одяг не викроює, не шиє.
Віддаючи відчуття досягнення у створенні
тим, в кого душа грає користолюбством.
Масове виробництво породжує надлишок
забезпечення у кількості, що замінить якість.
Але разом з тим і апологію тотальній самотності.
Це виробництво масової депресії, а не продукту.
І багато хто більше не прагне нових модних речей,
і самі того не помічають, як стають нещасними.
Прийнявши несвідомо гру на відчутті неповноцінності.
Хитрий прийом, що для збільшення збуту потрібен.
Щурячі перегони перетворили життя
в суцільне пекло, в абсолютну нісенітницю.
Але, на щастя, чим більше стаєш усвідомленим,
тим більше отримуєш задоволення від розвитку.
Тим вище піднімаєшся над усім цим мракобіссям.
Це апологія повній самотності,
де замість людей на мануфактурах
обговорює все німа механіка.
Перекваліфікуйся, навчайся, або помри.
Механіка буде терти за тебе собі мозолі.
"Додадуться роки до людського життя,
але не додасться життя до років."
Тямущі уми розчаклують світ.
Люд це зрозуміє і прийме,
але схоче зачаклованого світу знову.
Тільки вже, будь ласка, без коней і волів
на вулицях міст, які тонуть в їх гівні,
без бичачих ґедзів, що кусають до крові.
Схоче отримати емоційну розрядку
і звичний життєвий досвід.
Якщо в "Богів є план" то -
зачарування і буде чисткою.
- Так чому "апологія самотності"?
Ти скачеш з теми на тему.
"Modus vivendi", "modus operandi"?
Те, що не має підстав в самому собі,
реальним бути не може.
Справжнім бути кожен може,
тільки як одинока реальність
за межами всіх обумовлень. -
Книжник проговорив машинально те,
що колись вже читав, і запам'ятав,
а Принц занадто показово видихнув, -
То є правильно, так.. самотність.
Тому, що тільки з нею
людина стане цілком вільною.
Людина живе в соціальному середовищі.
Існує всередині соціальних комунікацій,
як елемент безлічі, її уявлень про реальність,
культуру і мораль, у факторах,
які нав'язують людині абсолютно все:
її спосіб життя, і спосіб оперування.
Таке існування абсолютно безглузде,
безперспективне і тупикове.
Людина може виявити свої цілі,
тільки залишившись на якійсь граничній самоті,
що майже неможливо, але, тим не менш,
увійти в якусь рекурсивну петлю існування.
Існування самовизначення, самоподолання,
самообґрунтування - все ще можна.
В цьому єдина запорука, єдина умова
дійсності людського існування.
Зрозуміло, це все на грані.
Залишитися одному для того,
щоб самому створити свої цілі.
І в цих цілях реалізуватися, як реальна,
а не фіктивна істота породжена ззовні.
Долаючи себе падати в нескінченність,
в якусь сферу вищої безцільності.
Але Я не вірю, говорив вже,
в таку "легку" чистку.
Ця самотня воля - це те, чого Я боявся.
Та зрозумів, що це потрібно для людства.
Моє "закупорення" не протриває довго,
прийде інший король захопивши трон,
або з революціями інша взагалі влади форма.
Де кожен сам собі хазяїн, пан і бог,
що поклоняється ідеалу "повноцінності".
Одні мануфактури роблять деталі-сирець,
для мануфактур, що їх в інструмент збирають.
І ніхто достовірно не знає, як це все виготовити.
Від руди і каміння до готового продукту.
В теорії, кожен з наших теслярів
все ще може сам побудувати,
декілька флейт за життя, а не сотню.
Кустарним промислом, маючи знання.
Тепер Він ще й рудокоп і коваль,
якщо хоче щоб шнек махав стерном.
Таке буде і в майбутньому,
після "Ери Самотності".
Не для торгівлі, а більш для Себе.
Це буде застій, а насправді,
воля для людської сутності.
Держава стане школою-мануфактурою ресурсів,
не приводом вивчити робочу силу в ролі споживача.
Валютою будуть самі ресурси-деталі, важко уявити.
Все повернеться в первісність, де кита не розбирають,
а складають самотужки, кожен сам для себе.
Ніхто нічого для тебе вже не буде робити,
це буде і "чисткою", де більше не виживають
ті, що вхопилися за масове марнотратство, як кліщі.
- Я б не хотів в такому світі жити, -
Це будуть розумні, і бідні люди,
що самі візерунки вишивають,
не віддають цю роботу машинам.
- Ти проговорив це машинально.
Теж невпевнений чи це все ще благо. -
Вони обидвоє задумавшись
дивились, як дітвора неохоче
розходиться вже по домах
Налякавшись вигуків батьків з вікон
І обидвоє думали, практично про одне
Про лезо, що все нормалізує, і спрощує,
якщо правильно використати -
Людська любов до всього навколишнього
В кожного вона різна, не завжди зрозуміла,
але вона, як і в тебе завжди, так, навколо,
- Давай без цього, -
заговорив Книжник різкувато
голосом - розстроєною скрипкою, -
Ти заглядаєш занадто далеко,
Мені важко це все уявити.
Але Я все ще розумію,
все те, що зовні, і за цим ховається
недійсність людського існування.
Але людська доля не дасть кривити носом.
Нас спалює зсередини одержимість теплом.
Швидше юшку з усієї риби в океані
планктон зварить креветкам,
аніж це стане реальним.
Люди, що будуть себе обмежувати,
лиш заради подовження свого існування.
Ні, гірше, і це прозвучить банально,
щоб продовжити його Своїм дітям.
Фенол
Дзеркало, дзеркальце, на стіні
Скажи лиховісно, хто Я, мертва вага?
Коли Я став усім, що ненавиджу?
"Ультрабезпомічним"
Чому б Їй просто не вмерти?
Чому б Їй просто не..
Вмерти? Солодко і соковито,
скільки ж тут природного фенолу - ресвератролу,
якщо шкірку міцну і тоненьку добре розжувати,
поки язик не почне щипати від терпкого мускусу
розтираючи на пальцях можна відчути жирність
шару воскового, що фарбував майже чорне Мерло
своєю щільністю в бліді темно-сині перлини,
які переливаються на світлі м'яким оксамитом
Навмисно стертий Він був тільки на одній ягоді
Навмисно, залишеним чітким відбитком пальця
Алюзією на відбиток долоні Короля,
коли той прийшов молитися і торкнувся
до Предка і побачив минуле свого народу,
бачив і те, що було задовго до цього
Правду перейняту, "де" і "що", "коли"
Розщеплені людськими ятаганами небесні тіла
розбираються на найласіші шматки
Тисяча світил відображаються
в океанах і морях - смоляних калюжах
Світила вибухають і гаснуть звільняючи тишу
в останніх ланцюгових реакції супернових
Простір всіяний коричневими карликами
Галактики, як доміно, без маси руйнуються
Всесвіт розплутується розпадом
Древні уми відірвані від гравітації
назавжди в безмежжі чорнила
Позбавлені всякого сенсу
Той, хто породив створення -
страждає, у своєму часовому сприйняті
Живий простір для нього хвилина
у безконечності застою
глибин цієї мовчазної темряви
де чорні діри поглинають час
- Забери свої мацаки, Мені лоскітно, -
Говорить Стіна в голові Короля сонним голосом, -
Занадто ніжні, хоч давно й старістю загрубілі.
Надивився? А Ви боїтеся море переплисти.
Приходите сюди, Мене будете, а Я скрізь.
Я не терплю поклонінь, Я роблю те, що потрібно,
скільки б горя не було - це найкращий шлях.
Байстрюк
Правічний ліс бідно ховав опалою кроною
одної із зміюк насунене блакитне сяйво
- "Кури - це гриби", чи "Кури, це гриби"?
Я не розбираю твою пунктуацію
"- Кури це гриби, що Тобі не ясно?"
- Це б було смішно, якщо б Я не курив гриби..
колись. І не бачив б грибів, що відкладають яйця.
Чи Ти хочеш сказати, що хтось планує вторгнення
вживаючи курей в якості першої інвазійної сили?
Що за вибаглива коняка, віддам, продам
Я все частіше думаю, що це Я Тобі служу
Куди Ти преш, що Ти чуєш? Хтось звав?
Хлопчик лежав під дубом мохастим,
Страх, не тому, що він може мертвий,
а тому, що він живий, лиш заблукав
Хлопчик плакав стискаючи палицю
так, гукав голосно шмигаючи носом
Старенький, завеликий
черевичок шкіряний на шнурівці
один на нозі лівій, інший загублений
Сірий товстий кофтан і ноговиці
зшиті схоже, як і черевики - на виріст
Думаючи, цей сюжет Я вже проходив
натягую повіддя - Гротеск фиркнув,
бо набагато добріший за свого наїзника
"- Дитинойка то та страшенно змучена."
Хлопчик почув, повернувся, гарненький
- Моя матінка захворіла, - заговорив слізно,
Вершник хоч матері і не знав,
але відчув всю важкість горя, -
Цілитель наш говорить,
що лиш відьма допоможе.
- Не дарма Ти прийшов сюди,
подалі від поселення.
Вони все ще Їх побоюються.
Бо все ще не було нагоди,
в молодому поселені розгледіти в них потребу.
- В слободі говорять про жінку рудоволосу,
що лісами ходить в компанії зачарованого.
- Звідси до Брумоту два дні на повному скаку.
Як довго Ти тут блукаєш, що тут, в лісі їв і пив?
- Їв ягоди, попив з струмку, що нікуди не впадав
і витоком привів сюди, - Хлопчина піднявся на ліктях,
глянув почервонілими від плачу очима
та сповненим серйозності лицем, -
Пане, тут із хижого звір'я лиш но лиси,
та і борсуки до-правди, але за мною щось бігло
вночі, може здичавілі пси, більше тут нікому, -
Вершник оглянувся здивовано на всі сторони.
- Твоя мати все ще жива, - сказав Він;
а "в неї рак"- подумав, а Хлопчик наче зрадів;
погибельних флуктуацій в поділі клітин,
коли Твоє тіло вже ксерокопія копії
стає все більше, старість - системне запалення
Метастази розійшлися ляпкою чорного міцелію
Тут потрібна відьма, що вже знана богиня,
щоб все це витягнути метаморфозними руками
та захопленим альвеолам повернути дихання
Не той час, яка ж ноша, бути не богом, -
До Неї вже направились, а відплата -
відчуття допомоги випрошеної по совісті. -
Вершник зіскочив з коня гнідого в чорній попоні
спритно на дві ноги, почав відв'язувати в'юки,
що скручені рулонами полотна різнобарвні лляні,
повстяні, якими був завішаний весь кінь тягловий
Гігантський в холці, та Вершник був не нижчим
до страху Хлопчика Він дивився коню прямо в очі
Вишита червоним крайка обіймала жупан чорний
під нею білосніжна тоненька сорочка
в довгих штанях заправлених у халяви
високих темно-бордових чобіт
Він виглядав, як вельможа
тільки одне не йшло до такого образу -
тоненька конопляна косичка,
що обперізувала високий лоб
та збирала доглянуте волосся
Таке носили бідняки, не дворяни
- Пане, Ви - відьмарь? Всі, та і мати мовлять,
мов відьми стають такими, щоб залишатись красивими.
Щоб Ми тим милувались і того ж прагнули і хотіли.
А відьмарі переслідують свої особисті цілі,
для них краса у владі і насміханні над простаками.
- Значить не віриш? Гротеск попустись.
Він ж на Тебе ніяк не заскочить, -
і кінь як вражений впав на коліна, - Не віриш,
що для чоловіка чужа смиренномудрість?
Що чоловіки не можуть зберегти в собі дитя.
Чисте від заздрості і марнославства, як жінки.
Мужні в розумінні, і вільні від любові до першості.
- Ні, Пане, Я не вірю все це, відьмарі творять красу
все щоб те просто жило до сліпоти самим живим.
Для відьом ж головніша конкретна доля одної людини.
Бог Пастухів - він же був не богом, а відьмарем,
бо являвся людиною.. так говорять, Я не бачив..
- А Ти кмітливий, що Тобі ще мати говорила?
- Мати говорить, потрібно задаватися питаннями.
Чому і як працюють речі, це допомагає не загубитися.
- Як думаєш чому світлограї не падають?
- Це ж зрозуміло, Пане, бо вони легші за повітря.
От тільки вони теплом сяють, значить щось там горить.
Отже вони достатньо важкі для вічного злітання.
- Ми живемо в дивному світі, так?
І цього наче ніхто не помічає.
Відьми і відьмаки - це зв'язувальні ланки.
Місток для поєднання Тебе з усім сущим.
Хмара Свідків Батька, який нас любить,
а не шукає підстав для знищення.
Не зневажає, і всього-на-всього терпить.
Вони перші нібито серед вас, а насправді ваші
раби. Приймаючи їх, Ти не Їх приймаєш, а Того,
хто Їх посилає, увійди у Царство Його,
як дитина, інших не буває, сліпих до Нього.
Творець завжди зі Мною, Я бачу знаки і символи,
і Ти зможеш Його навіть чути, коли будеш готовий.
Він ядро цього світу, як жовток в яйці - зачаток,
а Ми - білок Його, Ми не існуємо одне без одного.
Тільки так, разом, Ми у щось та й виростемо.
Благодать - Наша доля, але гордість - Наш дім.
Його Воля - вивести Нас зі Свого комфорту.
І Своє життя збереже його Правдою віддати.
Бо правда - це гонитва, яка полонить Нашу душу.
Бо у світі є Єдине Зло - це Твоє неуцтво,
і Єдине Благо - Знання.
Неможлива без них ейфорія
у відчутті причетності до всього існуючого.
Неможливе розуміння передумов "зла",
задля викорінення їх у майбутті, -
Вершник розвів руками хрест
даруючи чи то показуючи на гнилий підлісок
у тільки опалих жовтих зірках-листках клену
даруючи Малому віру в кращий день, -
Творець не все завжди баче. Він розпорядиться,
тільки коли почує, що буває вже запізно.
В молитві того, хто не для себе випрошує.
Проси не для Себе, у птахів, що Його вуха і очі.
Віднайшовши найголовнішу складову - естетику.
Чуттєве сприйняття навколишнього світу та дійсності, -
Хлопчик мало що достовірно розумів,
але він всмоктував слова, як губка
І це бачив Вершник замилованим, -
Ти б хотів вчитися?
- Звісно, Пане, хто ж не хоче.
Я б Матері розумні книги читав.
Але це доля не для бідних.
Вчаться зазвичай багаті,
та рідко коли із завзяттям.
- Ти кмітливий, так, і розумний.
Але ще раз назвеш Мене "паном",
Я Тебе перетворю в жабу.
Так колись називали рабовласників.
Ви ж тут всі наче вільні?
Сплачуєте данину лиш за працю
і життя на орендованій землі,
та там, у Вас навіть таких нема, -
Вершник подумки розсміявся,
бо Він все-таки "Пан",
але "міфологічний".
- Ппп.. Ви говорите дивні слова.
Я не все розумію досконало.
- Безкоштовне навчання
тільки для тих, що вразять
Своєю кмітливістю метрів
з комісії приймальної.
І Ти пройшов такий відбір.
До самоврядної академії,
що в столиці Форгрерії. -
Батько покинув, кличучи байстрюком
Він до скону буде про це жалкувати,
коли Ім'я цього Хлопчика буде в усіх на вустах,
як того, що винайшов засіб пересування - аеростат
Заповнивши Його викопним геліоном,
який видихає Творець у підземні пустоти
Та серед людей приближених до наук
Він був ще більш відомим низкою відкриттів,
як Той, що заклав основи порошкової металургії,
що було побічним досягненням у створені провідника
для експериментального вивчення електромагнетизму
та відкриття згодом електромагнітної індукції
і створення прототипа електрогенератора
Експериментуючи з металами Він відкрив
руйнівну силу іонізованого випромінювання
на все живе, окрім Богів, що Ним живляться
та щоб описати холодний синтез - було ще зарано.
- П.. Ви там будете учите?
- О, ні, - Вершник кинув сміхом, -
Я все своє вже відговорив.
І не хочу більше багатослів'я.
Там будуть викладати
Мої друзі-виученики.
До тих пір, Вуколе, вчи природу в Собі й навколо,
вчи граматику(lol) і лічбу, бо туди з п'ятнадцяти,
а Тобі, он, нема ще й повних дванадцяти.
Тобі б ще в школу при академії походити.
У приймальні сказав би, що Ти від Аридифа.
Вони не повірили б, хоча були б сповіщені.
Перепросять, повтори, що Ти від Аридифа,
це ім'я знають одиниці, і всі Вони там.
Але Ти не покинеш матір, розумію.
Залишаю Тобі бурдюк і горіхи з медом.
Сідай, Він знає куди Тебе відвести.
Знає де Твій дім, Він все знає,
це Я Його не знаю. Думаю, Він -
відьмарь, що не може, бо не знає
як Свій людський облік повернути.
Можете Його продати, буде золото
для переселення ближче до Асаруму.
Він не Мій, Він сам до Мене прибився.
Продавайте, тільки не на м'ясо
і не біднякам за останні їхні гроші,
бо цей кінь вольовий втече однаково.
Кінь наче все розуміючи підняв гордо голову,
та нею красуючись і потрушуючи
перекинув так сиву гриву на одну сторону
Сідло було завеликим, не зручним
Гротеск це розумів і нікуди не спішив
Заодно винюхуючи загублений черевичок
Мати в бідній але чистій хаті вже не лежала
Сказала, що ніхто до Неї не приходив
Але бачила, О, дивний сон, де журавель
те, що в Неї боліло виклював та поїв
Клекочучи, - Тобі ще зарано до предків
Маленьке Щастя
"- Мені потрібен час,
Не героїн, не алкоголь, не нікотин
Не допоможе й кофеїн,
а динаміт і скипидар
Мені потрібна нафта для бензину
Вибухового гасу
З високим октановим числом
і без свинцю
Такого палива, як.."
- Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn!
До дупи вуглецеву нейтральність
Ніколи не брали до уваги, так чому тут і зараз?
Сорокопуд показує свою істину природу
Творячи звукову ударну хвилю серед пітьми
Він розганяється майже на мах без бронепластин,
та стає важчим в керуванні й так елеронами,
що слухаються кінчиків маленьких пальців
Авіаторка хотіла пролетіти на тому,
що не асоціювалося у люду з богами
А насправді Вона хотіла побачити
розкинуті не загороджені ландшафти
Вона думала, - Летіти на винищувачі люфтваффе
і слухати Rammstein - це погана ідея, суміш ідеології,
вони маршували спиною назад рухаючись ніби вперед
Я оспівую лиш так суворий німецький індустріалізм
Звук у вухах доповнюють вібрації з гарчань циліндрів
від вприскування в них води з метанолом - форсаж, -
Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn!
Серце в ямі, б'ється, поглинає радіацію навколо
сяє червоним і поростаючи корінням молить подумки,
- Де Доля? Де Доля? Та тягнеться донизу туди,
де Вона з Часом поєднана, -
Упс, здається Я когось розбудила, -
На витягнутому на північ півострові
Її помітили Першими людино-бики
Бачили, як вона прилетіла зі Сходу,
з вкритих пітьмою Земель Заборонених
Птаха долає протоку між континентами,
та кружляє над королівствами, плануючи,
вимикаючи та вмикаючи двигун
економлячи високооктановий бензин
Її дюралюмінієві крила підтримував Сам вітер
Громом несучись, якого тут ніхто ніколи не чув
Вона сповіщала ніби усіх про скоре падіння неба
І люд задираючи голови бачив, та не боявся,
це ж всього цикл переродження і смерті
(.. Відчуття, наче батько від мене відрікся
Мені не потрібно багато місця
Я б жила десь в куточку
Я б Вас не тривожила
Любити багатьох - не любити жодну,
але ж двоє - це все ще не багато
Де ж Моя самооцінка, чекала,
й дочекалася, що хочу благати
Всі не ті, не хочуть дати більше ніж можуть,
що не потрібно, думати, себе вганяти
у моє начебто невдоволення їхніми не намаганнями
Всі возвеличені пишністю власного егоїзму
прийнявши чоловіка в собі - найстрашніше,
що з людською істотою може трапитися
Дайте хлопця, щоб Я була сильною для Нього
Ми одне для одного, дайте когось, що як і я -
ледь-ледь кращий за пил в підвалі
Я просто хочу любити, жити і вмерти по-своєму
Своїм "нормальним" способом, що Одним схвалений
І Ми будемо жити у своїй вигадці, якій і будемо вірними
В Чому проблема, знайти когось, що самовідлучений
Такий, як і Я, може Тоді Мене не будуть вважати дивною
Все ще люблю, все ще ненавиджу тільки за ось це,
що він створив умови для зрощення для Нас таких, як і Він)
Зачаровуючи Кубла Собою, швидкою і яскравою
Вона наче благала звільнити для Неї місце
під потоками заряджених частинок
Хаос з дня і ночі опустився на королівства
скрипучі Кубла сліпо повзли за нею слідом
Та все звільняли місця каменепадами,
покровом археологічної пітьми
там, куди Вона їх відводила
і крутила "бочку" виходячи із "дзвона"
Тепер Одиноке знедолене Серце
має ще більше джерел для сили,
щоб все-таки дотягнутися донизу
А південніше островів Натал
тепер розляглась дрібні шхери
Це все в Її план не входило,
але було прогнозовано
Чотирнадцять циліндриків і метанол,
що ще Вам для щастя потрібно?
Щоб лиш спробувати побути щасливою..
Її довге рожеве каре завіває азотний вітер
На Ній маска киснева, темні окуляри,
тут занадто яскраво, парашут за спиною
Вона стоїть на найнижчій гільці Тельдрассилу,
що шириною з ріку і наче з шкіряною поверхнею -
злітна смуга, позаду Неї Її багряний FW-190
тут майже кисню немає, Лейла надягає шолома
в Її навушниках Fear Factory - Archetype грає
"- Інфекцію видалено
Душа цієї машини покращилася
Інфекцію видалено
Душа цієї машини покращилася
Подивися мені в очі
І скажи мені, що ти бачиш
Когось реального?
Це реально!
Те, ким ти бажаєш бути!"
Так, машина прокачалася
Скинула крила, щоб дійти до мрії
власними ногами "- Бачиш?! Бачиш?!"
Тиша чистої гітари спокоєм спонукає
І Вона пірнає в обійми вітру Ваю,
та летить з розправленими руками
Вона Білочка-Летяга
"- Подивися мені в очі
І скажи мені, що ти бачиш
Когось реального?
Це реально!
Те, ким ти бажаєш бути!"
Вона планує усміхаючись
та все безуспішно
морщить носик,
щоб не заплакати
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
- Відкрий Свої очі,
Лейло, вже занадто
низько
Післямова
По заповідям Реготливого Шамана
Я омився перед тим, як в ліс йти
терпким чаєм з любистку практично
Сонце говорить мені нічого не світить
випрямляє хребта лиш тиск атмосфери
Це було три дні тому, за три дні до повні
Поки північні області заливали зливи,
які вже на наступний день прийшли сюди
Кудись на південь Вінницької області
де занадто гучно шелестіли осики
Десь в лісостепу між двох широких рік,
було гаряче, практично все ще літо
Перейшовши давно закинутий переліг
жодного сорокопуда не сполохавши
вони вже відлетіли, з другим поршками,
як і Мої вивільги з першим ще в липні
Мені не вистачає пробуджень Їх флейтами
Ми знайшли спокій для розмови у діброві
Сонце все ще жовте рухалось до горизонту
Дні занадто швидко стають короткими
Над нами зливалися хмари в щось темне
Говорить, що не може вилікувати
те, що не залишає шрамів
Сезон обіцяє бути чудовим, - Продовжує
Й справді, дайте плюс сімнадцять
до п'ятнадцятого жовтня,
але цьому не бути, як в 16-му
А Я лиш прошу пробачення,
за те, що Її героїня така нещасна
не може "розминутися з минулим"
не бачачи помилок у тих, що поряд
Вона не знає, як змінитися, що робити
Вночі Місяць майже повним обіймав
Нас ніжним фіолетовим світлом
Це не християнське світло,
але таке ж глибоке і м’яке
Як темна мудрість для дурня
І все виглядає так чудово
Це не прокляття, що пече вам очі
Де ти бачиш бога і нічого більше
Лиш м’яке світло, темне, глибоке,
фіолетово-синє,
як мудрий жіночий плащ
Я без страху бачу чудовий храм ..
Очікування у вічності
прикритий Її смиренням
Закована прив'язаністю до локації
Вона може Її покинути тільки з нею,
і Я Її частинка, вибрав кайданування
А могли б лопатися у розвагах,
десь там, у світі, але для чого?
Якщо все закінчиться ось цим
Не голився з місяць, стало соромно,
за чорну щетину, що поруділа ростучи
За те, що вона єдина жінка з якою говорю
Не я Тобі потрібен, не достатньо знань
Забагато правдивих страждань, - Підтримує
Шапочки мухоморів висіли висушуючись
Я знаю, що колись і до них доберусь
До найгіршого в своєму житті досвіду,
який так хочеться знову пережити
Він змінює, Людина, що скуштувала гриби -
так і залишиться людиною, що їла гриби
На наступний ранок йшов спокійний дощ,
і Вона сиділа під стріхою слухаючи Ratt
поки по інший диск не залетіла
через відчинену кватирку Духом,
який краще не приводити з лісу
Говорить, вибираючи "Come My Fanatics…"
щоб Я це все не записував,
а використав для якогось героя
А Мені все рівно, я просто хочу,
закарбувати те, що Вона була зі мною
Я просто хочу, щоб Ви знали,
якщо перестану писати, зникну,
то Вона була зі Мною, Я не був самотнім
в Свої хвилини життя останні
Писати Я можу тільки в тузі,
коли Вона не поряд
Зараз все втрачає значення,
будь які егоїзму прояви
В душі стоїть блаженна тиша
"Превыше радости и горя.. "
Холод на Нашому боці
у цьому повному колі.
Ми годували одне одного
Восени, на весь рік вперед.
Це витягувало сили і волю.
Маючи так мало - це творіння,
щоб втримати поблизу поруч.
ID:
925792
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.09.2021 18:20:28
© дата внесення змiн: 04.10.2021 23:21:36
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
