Вже вкотре нічого...
Ні слів, ні емоцій...
Душа, якось дивно, спокійна мовчить.
І серце спокійне, нічого не просить,
Не ниє, не тужить і не болить.
Не пишуться вірші... завмерли в повітрі...
І зараз витягую з серця слова...
Слова всі, немовби, рознесені вітром...
Й про що написати, як думки нема?
І час наче вітер... вже й літо минає...
А я в суєті загубила й весну...
Й сама , наче, є... і, наче, немає...
Немовби жива... а немов не живу...
Про що... і для чого... кому це все треба...
Життя пролітає, як з лука стріла,
А я зводжу очі до ясного неба
Й немов у прозрінні - що ще й не жила...
Я є... я існую... я блукаю між людом...
Щось хочу, щось думаю, щось мрію...щось жду...
Та наче опутана невидимим блудом...
Ніяк не ступлю на дорогу ясну.
Згубила весну, розминулася з літом...
І в осінь ввійду наче в мареві снів...
Та в Бога прошу, щоб дозволив пожити,
Направив на шлях і від бід захистив.
