Як накотиться, батечку, темрява звідусіль -
де штормила вода, осідає поволі сіль
і пливуть гостропері спогади, як тарані...
І одна підпливає так близько,
булькоче мені - Ходім,
там тебе зачекалися батько й новенький дім
в потойбічнім Ніде - десь у Ирії, чи в Нірвані.
А наступна рибина сріблястим хвостом майне -
Батько-бог-мій трима на руках золоту мене -
У прадавньому літі, яке вже сто літ - неправда.
Там вібрують акорди, у бубни бубнять дощі,
- Чуєш, батечку? Чуєш?Послухай, як все звучить!
Та в його слуховім апараті сюрчить цикада...
Він її вимикає, той пристрій - суцільний жах!
І відтОді читає кАзане по губах.
Я кажу йому " Сон" , а він розуміє - "слон",
Я кажу "Добрий день" , а він зрозумів - " мігрень",
Я старанно вуста складаю, кажу " Пора",
Він підморгує весело " горбик оцей - гора?"
Я кажу " В мене потяг в майбутнє о восьмій двадцять"
Він усе зрозумів, просто дуже не хоче прощатися...
Він чита по губах моїх " Більше не поверну!", і пірнає - як кожен спогад - на глибину.
Тільки тепла долоня долоню мою стискає.
..............................................
- Здрастуй, батьку. Прости. Повернулась. В чолі по руків'я - ніж.
- Тобі треба рости. Я напік із надій млинців, поки теплі - їж.
І ти знаєш, мій батечку, темрява відступає.
Прочитала у ФБ.тепер читаю тут...Геніальний твір. Дякую,люба.
