Є в Україні мале, та славне курортне місто Моршин. В самому його центрі міститься парк, в якому є амфітеатр, де відбуваються різні культурні дійства. У парку також є два діючі фонтани, стоїть у ньому декількома скульптур. Є дитячий розважальний майданчик «Крапелька». Через парк прокладено багато доріжок, вздовж яких стоять лави для відпочивальників, зір яких в теплу пору року милують чудові квіти, що лягають в узори на клумбах, кущі та дерева, що тягнуться до неба . Серед дерев - ялин, беріз, дубів і кленів ростуть і два горіхи. Давно так склалось, що з одного горіха зривала плоди родина білок зі світло-рудою шерстю, з другого – з темно-рудою. Та якось той горіх, плоди з якого споживала родина білок із темнішою шерстю, не зародив. Зажурились темношкірі. Світло-руді зібрали урожай, занесли до дупла, сховали й під деревом, у якому дупло мали, раділи, що матимуть, що їсти взимку та навесні. А темно-руді – ніяких запасів не зробили. «Як зиму перебудемо і весну? – думала головна темно-руда білка, сівши під ялиною. – Може, нам пошукати парк в іншому місті чи до лісу шугнути? Та чи там знайдемо щось уже у цей пізній час? Мабуть, ні». Заплакала темно-руда. Почула її плач мама світло-рудих білок, шукала нездалік у траві цвіт на чай.
- Чого плачеш, подруго? - спитала.
- Як же мені не плакати? Горіхи на моєму дереві не зродили. Чим годуватиму своїх діток взимку та навесні?
Замислилась світло-руда. А потім каже:
- Дам тобі половину з того, що я зібрала.
- Справді?
- Звісно. Ми ж в одному парку живемо. Ти б теж так вчинила, я впевнена, якби я опинилася на твоєму місці. Чи не так?
- Гадаю, що так. І все ж дякую тобі, люба подруго!
Наступного дня світло-руда білка віддала один мішечок горіхів темно-рудій, як і обіцяла. А та на знак подяки подарувала їй букет із айстр та соснових гілок, на яких були шишки.
Обидві були раді й станцювали на великій гілці дуба танець білчачих хвостів. Це бачив хлопчик Іванко, що прибув із Києва до Моршина на відпочинок і прогулювався в післяобідню пору парком з ненькою. Він подарував білкам свою щиру білозубу усмішку і гучні оплески. Пишнохвості особи кинули йому за це два горішки. Здивувався. Спочатку не думав брати, та, трішки поміркувавши, взяв - на пам'ять про Моршин, про парк і про білок. Наступного дня знову прийшов до парку, поклав на те місце, де танцювали білки, дванадцять горіхів, мама йому їх купила, попросив її про це. Стояв, стукав плодами, доки не почули хвостатій не прибігли.
- Візьміть, любі. Це вам від мене. Завтра від’їжджаю вже додому, - мовив.
Зраділи білки. Знову станцювали танець білчачих хвостів на товстій гілці ялини, хлопчик не розгубився, зняв виступ тварин на телефон. А коли трохи відійшов, білки почали заносити горіхи до своїх дупел. Коли вони прийшли за останніми горіхами, хлопець помахав їм рукою, мовляв "Бувайте!". Зрозуміли. Помахали хвостами хлопцеві і втекли.
По- більше таких казок дарувати діткам, щоб, знали з малечку, що з товаришем останнім потрібно ділитись... Натхнення Вам, Любочко і удачі! Щастя Вам і процвітання!
