тиранозавр тиражував своє жування хліба:
скажіть мені: хіба я не сам в своїй душі?
дивлюся у вікно – там запітніла шиба
так хоче, щоб я пальцем писав по ній вірші!
так, я пишу: на стінах, на парканах,
і навіть на чужих до болю сторінках –
так і жию у приймах-партизанах,
прославлений в боях старий ховрах.
чому ховрах? бо я далеко бачу,
та де моя кохана? крім неї бачу всіх,
а ще: несправедливість аж таку звірячу,
що скаженію з люті, мов п'яний носоріг:
моя найрідніша стала цілком чужою.
я тебе, дурню, вбила б, – каже колись жартома.
бачу: не жартувала. правда? ну й хто ж з тобою
розмовлятиме, коли тобі рідна, може, лиш ти сама?
ні, ти чужа й собі: так, ти така чужа,
що хочеш мене зарізати. я сказав: поклади ножа!
ти ж знаєш, що він – тупий. нагострю,
і тоді будь ласка.
– оце вам, дітки, така невесела вечірня казка