прийшов козак до дівчини аж з двома зайцями:
чи тебе я не люблю, чи й твоєї мами?
а дівчина, ясна зірка, так ніяковіє:
як не любиш, то й нехай: дурень не здуріє.
ой ти, дівко! я не п'яний, але й ти – не зірка
– отака-то, знай, буває звірка й перевірка.
бачу, бачу: як не віриш – то вже не кохання.
а стрибни тепер он з дуба на моє прохання.
я не вірив вам ніколи, то й тепер не плачу,
що любов перевелася на брехню собачу.
і не віриш, і не любиш – дивно, що не плачеш:
мені, зірці-імовірці, того не пробачиш.
бачив, бачив на снігу: хто ж до тебе ходить?
чиє ж курка, ясна зірка, курчаточко водить?
він ходитиме й до церкви – тільки б не до мене.
– отаке воно, кохання, збочене й скажене!
а ти йди собі, де йшов: може, я збрехала,
бо наїлася, аж нудить, заячого сала
