Ввечері
Вона кулею влетіла до свого помешкання. Не могла дозволити собі плакати при комусь, тим більше при незнайомцях, котрим по великому рахунку, байдуже. Та і чому б вони переймалися її сльозами чи нею? Хто вона така? Піщинка, атом у великому океані безперервних потоків людського буття. Соул закрила двері квартири на замок, ніби то врятує її від світу. Опустилася на підлогу, її трусило. Їй погано. Її вивертало від емоцій. Для чого вони людським істотам? Хіба емоціі роблять нас людьми? Зазвичай все проходило без ексцесів, та бували моменти коли вона вибухала, коли відчуття болю доходило до найвищої точки і розривало її на уламки які Соул повільно збирала. З кожним таким разом, їх ставало все більше, а уламки все дрібнішими. Їй було нестерпно погано. «Що з нею не так? Чому вона живе таким життям? Чому все що вона відчуває лише біль? ЧОМУ?» - ці думки постійно вирували в її голові, наче акули що завжди відкушували шматок її, залишаючи кровоточиві глибокі рани. Вони зринали, ніби пісня - спочатку спокійна, а потім тональність підвищується, ламається голос виконавця і все вибухає. Так і відбувалося всередині Соул. На її душі стирчали рани, які обдувалися вітром. Вона не могла, не розуміла як вчинити, куди тікати, де знайти спокій.
Сьогодні вдень, прогулюючись залитою сонцем набережною, вона опинилася в епіцентрі закоханих парочок що трималися за руки, цілувалися, сварилися та їхні очі все ще горіли від кохання. І тут вона - хтось, масовка, декорація на загальному фоні. Опинившись посеред цього всього, Соул брехала сама собі що вистоїть, витримає, але кого вона обманювала. Вона не змогла і не зможе. Занадто вже кепсько. Їй потрібен той, хто зможе зцілити її та нікого нема. Життя дало їй все що вона просила: робота, дім, гроші, можливість допомагати людям та не дала головного - того, що є складовою цього бісового життя. Соул дорого заплатила за видимий бік життя тільки раніше вона того не розуміла чи не хотіла розуміти. Ще й події 5-ти річної давності накладали свій відбиток. Хвилини, дні, місяці, роки тяглися немов безкінечні ночі на Полюсі.
П’ять років тому вона втратила себе і найдорожчу людину у своєму житті. Вона так і не змирилася з цією втратою, а найгірше жінка винила себе і не було жодної душі щоб сказала їй що то не її провина. Вона не могла знати, що так станеться. Не могла передбачити, що нею скористаються і викинуть у смітник, як пожмаканий папір. Без грошей, ледь прикрита тоненькою сукнею, з садинами та подряпинами їй вдалося втекти від чудовиська в оболонці з людини. Її зламали. Розбили. Знищили довіру до людей. Тоді ніхто її не захистив. І тепер, сидячи на підлозі із стислими кулаками, її обличчя обпікали сльози. Тепер вона не здатна відчувати. Там все мертве, лишилися самі кістяки. Їй сказали, що вона ніколи не буде достойна нічого, крім такого. Як тому чудовиську вдалося її так зламати, щоб не бути взмозі змінити ситуацію? Соул не витримувала того що оточувало жінку. В моменти цілковитої слабкості вона гадала, що зможе продовжувати далі. Ще трохи і її не буде. Не існуватиме. Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя. По...
«Дивно наскільки ми, люди, самотні та водночас соціальні істоти. Мені здається, що люди - це такий собі оксиморон. Парадокс. Ми всі чогось прагнемо, а коли отримуємо, то не вміємо отримати задоволення, насолода зникає. Нам всього мало. Чому коли, досягнувши певної мети, ейфорія від виконаної цілі згасає? Чи нас обманює ефект очікування-реальність?» - ось такі думки записала Соул у своєму чорному нотатнику.
Це вперше вона спромоглася відтворити думки на папері. Жінка панічно боїться думок які постійно переслідують її, розчиняюся в голові, підживлюючи сіру речовину. Вона боїться якщо озвучить бодай щось із того з чого її основа складається, її не зрозуміють. Покинуть. Але вона і так сама. Бути в оточенні собі подібних не означає не відчувати самотність.
Соул палко жадала дотиків, розмов до світанків, тепло іншої людини на собі. Але не хотіла в цьому зізнаватися. А навіщо? Хто зможе ввійти в її світ та витягнути жінку з власного пекла? «Потрібних людей важко шукати. То вони ховаються за масками щоб злитися з соціумом, то перетворюються на циніків. Розшукати, віднайти, а тим більше зберегти титанічно складно. Людям подобається відпускати, оточити себе куленепробивними латами уникання проблем та рухатися далі. Ніхто не знає, що стається з ними, коли ті на одинці. Як вони глушать свої внутрішні голоси гучною музикою, дешевим алкоголем чи іншими тілами. Поміж всього цього хаосу, внутрішнє «Я» разом з думками вичікує гострої миті, щоб вколоти якнайболючіше. І, повірте, їм це вдається, ніби митцю його найвдаліше полотно».
Соул зрозуміла, що виклад думок рятує її від власної болі. Це заняття діє як седатив, заспокоюючи нерви, внутрішню порожнечу та крик власного голосу в темній кімнаті о третій ночі. Вона і не пам’ятає коли востаннє нормально спала. Їй снилися то суцільні жахіття, то навіть препарати не хилили її до сну. Жінка повинна була вмиватися холодною водою, щоб якось сховати наслідки минулої ночі. Трав’яний чай з м’яти та меліси заспокоював радше тіло, ніж душу і ложечка цукру приємно задовольняла її рецептори.
«Я зловила себе на думці, що не дивлюся людям в очі. Мене лякає їхній погляд. Коли вони до мене говорять, то я злегка киваю, ледь посміхаюся і повертаюся до справ які виконувала перед тим. Я їх боюся. Мені спокійніше коли я на них дивлюся. Таким чином, я помічаю за яких обставин вони усміхаються, які жести використовують, щоб пояснити цілком важливі для них речі, яка реакція на просте слово «дякую». Все набагато більше розказує про людину, ніж вона сама може сказати. Мені імпонує роль стороннього спостерігача». На цьому вона закрила свій записник, допила солодкаво-терпкий чай і пішла приймати гарячий душ.
ID:
878046
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.05.2020 13:20:15
© дата внесення змiн: 31.05.2020 13:20:15
автор: Black/Soul
Вкажіть причину вашої скарги
|
