притча
Одного дня осіннього до Будди
Навідався багатий чоловік.
Скакун його був ніби справжнє чудо,
І сам він мав уже поважний вік.
Однак же він шановано вклонився,
Торкнувся Будди ніг, і мовив:
«Що є Бог?»
На нього Будда пильно подивився,
І сів пліч-о-пліч, ніби вони вдвох.
А потім каже, дивлячись ув очі:
«Колись я був гарячий, молодий,
І теж до коней дуже був охочий,
Чотири типи розрізняв їх, хоч убий!
Найперший – найдурніші, цих найбільше,
Ти скільки їх не бий, а все ж вони
Не слухають тебе і, як раніше,
Поводяться, як справжні дикуни.
Є й інші коні: ти їх раз ударив –
Послухали, а далі знов без див –
Для них зникають нібито за хмари
Подробиці минулої біди.
А третій тип – то вже розумні коні,
Вони бояться батога в руках,
І навіть будучи на волі, не в загоні,
Затямили батіг той на боках!
Є і четвертий, рідкісний тип коней,
Ціна їм завжди буде дорога:
Вони – небиті – вже збагнули заборони!
І їм достатньо тіні батога!»
Сказавши це, замовк, закривши очі,
І чоловік той теж свої стулив…
Сиділи так удвох чи не до ночі,
Допоки кінь терпів тягар хвали.
А потім муж той встав, розсипав грішми,
До Будди з вдячністю торкнувся ніг:
«Я зрозумів! Де ж то я був раніше?
Чому це сам додуматись не зміг?
З яких це пір не жив би я так само!..
Але назад дороги вже нема…
Про сутність Бога не говорять прямо!
Бо це лежить за межами ума…»
