І
Лечу, хоча і не світає,
і не минає темнота...
Стовпи Тарасові шукаю,
бо Україна ще не та.
Не та, яку хотів узріти
він із Чернечої гори...
Не перевернуті на літо
її природні кольори.
Хоча, неначе, ще не вмерла...
Он – синє небо... врожаї...
але на сході – ніби пекло...
чума винищує її.
Торгує нею кожне рило
і забуває Заповіт.
Московії чадне кадило
окурює лукавий рід.
Суди купують олігархи,
а голомозе їде дахом...
отара мекає ціну...
і доять наймити війну...
Агонізуючі монархи
готують «рашеську весну».
ІІ
Дивлюся... і своїх не бачу –
одні кацапи... а хохли –
на заході... Які ледачі!
Такими і діди були.
Мігруючі аристократи
мотаються туди-сюди...
усе лишають окупанту,
аби подалі від орди.
Ум уповає на удачу,
аби онуки ожили,
а нашу безхребетну клячу
шматують виродки-орли.
Мутує нація корони –
нагулює імунітет.
Курують юди і гордони
осоловілий Інтернет.
Чекає неня Вашингтона,
а їй потрібен Піночет.
ІІІ
Дивлюся, наче і світає,
але душа не відлітає...
Нема нікого. Тільки я
товчуся у хатині скраю...
В моїй землі – чужого раю
шукає братія моя.