Колись, можливо, цьому я й повірю,
Та тільки повагаюсь й промовчу.
І думати навчуся все ж повільно:
Пробачить, не пробачить втікачу.
Давно пішов ти, зачинивши двері,
Що скрипнули, неначе по душі.
Це ще одна з знайомих мені серій,
Що крутиться в життєвій метушні.
Цей ранок в непогоді народився,
Із злістю вітер рвав мої думки:
Ти так спішив, та у дорозі збився,
Тому ішов не місяці - роки.
З тих пір пройшло дощів уже немало,
І обміліла річка не одна...
Ти добре знав, як я тебе чекала,
Та замала цьому була ціна.
Дякую, Маріє.. Та тут мова йде не про один рік..З тих пір пройшло років немало, коли і дощі вже перестали йти...
А після таких дощів, як зараз, давним - давно річки не виходять з берегів, а зовсім зникають..