Де дерева - велетні і біла хата...
Стільки часу відтоді спливло з водою...
Залишивсь ти , посміхнувшись винувато,
А я стала, раптом, напівсиротою.
І змиритись довго не могла із горем...
Доле, чом на вік забрала в мене тата?
І не раз ті сльози, наче хвилі морем...
Біль душевний прагнув душу розіп'яти.
Чи співають ангели тобі у небі?
Віриш? Так хотілося на руки...
І щоб , як колись, узяв ти гребінь,
Розчесав волоссячко моє... О, муки!
Рибку золоту ти маєш пам'ятати.
Подарунок твій. Її просила
-Забирай що хочеш, поверни лиш тата!
Та вона маленька... Їй забракло сили...
І росла я однокрилим голубятком,
І щоночі задивлялася на небо.
- Розкажи мені, матусю, знов про татка,
Тільки прошу тебе, плакати не треба...
Плине час і знов міняються сезони,
Та не заживляє він старої рани.
Плаче, мов дитя, біля ікони
Жінка у душі якої - шрами...
-Я - дитина, хоч ростуть вже онучата.
Не зігрієш вже теплом мої долоні...
Не скажу уже ніколи :" Здрастуй, тату!"
Не почую більше тепле: "Як ти, доню?"
Валентина Дацко - Урода
17/10/2018