Чи можна покохати невпевненість? А сором? Вайлуватість? Риси її задушевної натури можу перераховувати вічність. Головне не це. Важливо те, що саме такою я її покохав. Чому у минулому? Дурень, я й досі її кохаю. Кожну її клітинку, кожен невпевнений рух, кожне гостре слівце… Вона вибудовується із усього цього. І цю неймовірну будівлю ознак і надбань я шалено кохаю.
Наша історія знайомства не підійде для романтичного фільму чи задушевного роману. Ми не зіткнулись десь у коридорах університету, коли вона задумливо поспішала на пару. І я не вийшов з-за рогу і не злякав її своїм виглядом. А потім не допомагав їй підіймати зошити та папери з підлоги. І, як ви могли б зрозуміти, наші руки не доторкнулись одна одної, а погляди не вловили тієї шаленої іскри. Все було значно простіше – ми просто навчались в одній групі.
Вона ніколи не запізнювалась. Дивно, бо я як той дурень намагався переплюнути її, прийти на хвилину раніше, зайняти її улюблене місце біля вікна, аби поставити її у незручне становище. Та, чорт забирай, заходячи в аудиторію, бачив її. Невже вона відчувала моє бажання позмагатися з нею? І невже вона настільки витривала? Так, вона така.
Зараз намагаюсь пригадати, якою вона була тоді. Мовчазна і замріяна. Ні, вона зовсім не витала в рожевих думках про принца на коні чи рудих кошенят на підвіконні. Я певен. Я її знав. Вона занурювалась у власний світ, роздумувала над буденним, намагалась розплутати одну із мільйонів ниточок.
Мені подобалось, коли викладачеві набридала її пасивність. І тоді, із зацікавленістю в очах і жаданням почути якусь нестандартну думку, він звертався до неї.
- Аніто, як ви гадаєте, що йде пліч-о-пліч із людським життям?
- Залежність, - тихо, але впевнено відповідала вона, - всі ми від чогось залежні. А без залежності ми – ніхто.
І тоді вона затихала знову. А викладачеві залишалось розмислювати над словами дівчини.
Вона постійно верзла якусь нісенітницю. Ну, так гадали усі. Для мене ж це були слушні слова, які мали неабиякий зміст. Та, чорт забирай, як це було смішно чути з її уст. Здається, її миловидне лице, тендітне тільце, писклявий голосок не могли вмістити тієї тяготи, тих важких думок, що панували в її голові. От і вимальовувалась така картина: мале 5-літнє дитя роздумує над буттям,
Я любив спостерігати за нею. Тихо і непомітно, звичайно. Надіюсь, в мене це добре виходило. Бо вона ніколи не сміялась з цього, не згадувала. Її рухи були дуже плавними. Здавалось, вона як та хвиля, що переростає в цунамі. Тільки от те цунамі ніхто не бачив. Бо воно було лише в її голові. Дуже часто помічав, як вона настукувала олівцем якусь мелодію чи перебирала пальцями по зошиту. Певен, в її голові вигравали прекрасні мелодії. Але так жаль, що крім неї їх ніхто не почув.
Вона була занадто повільною у всьому. Довго думала, важко й протяжно відповідала. Звичайно, розумію її. Занадто це важко – виштовхувати важкі осілі в душі камені назовні. Тому цю повільність я їй пробачаю.
Намагаюсь згадати, коли вперше вона до мене заговорила. Авжеж вона. Я б не осмілився зайти в її світ першим, без її дозволу. І, певен, гості їй не потрібні були. Мабуть це сталось тоді, коли на одній із пар нам довелось працювати у парах. Мій друг Арсен тоді просиджувався у якомусь дешевому генделику, тому я сидів сам. І, як ви могли б зрозуміти, ми обоє залишились без пари.
- Ти чув завдання?, - запитала вона.
- Якщо чесно, ні, - з посмішкою відповів я. Звичайно, дурне, ти ж увесь цей час спостерігав за нею.
- Ну, до кінця ще не довго. Давай просто не підійматимемо руку, окей?
- Круто знайти однодумця!
Викладач тоді все ж запитав нас. Вона подивилась на мене благаючим поглядом, ніби стара бабка на ікону Діви Марії. Якщо ти довірила мені функцію твого персонального Бога, у цій розкоші я собі не відмовлю. Тоді я сказав щось на кшталт «Ми ще не закінчили», а вона задумливо прикусила нижню губу. Ет, кокетка…
Мені дуже хотілось пізнати її. Господи, мене настільки до неї тягнуло, що я був готовий залізти через вікно до її кімнати вночі і поселитися в її душі, доки вона спокійно спала. Цікаво, чи може така людина, як вона, спокійно спати?
Наступного разу доля звела нас під час прогулювання якоїсь пари. Пам’ятаю, як сидів у студентській кав’ярні, попиваючи пепсі, і ледь не поперхнувся бутербродом, коли вона спокійно підійшла, відсунула стілець навпроти мене й сіла.
- Не хочу йти на пару. Він знову зараз до мене причепиться… - все, що вона змогла витягти з себе.
Гадаю, саме той день був найщасливішим у моєму житті. І всі наступні, проведені з неї, також. Вона довго й мовчазно сиділа й зрідка поглядала на мене. А я так і не зміг доїсти того клятого бутерброда. Смішно вийшло, коли ми раптом в один голос сказали: «А знаєш…». Вона мило усміхнулась і подивилась на мене. І тоді я закохався. Знову. Вже не пам’ятаю, що саме хотів їй сказати. І на правах свого джентльменства довірив мовити першій. Знову. Дурень. Який же я дурень.
Ви не повірите і нізащо не здогадаєтесь, що вона тоді сказала. Господи, чому ж я настільки її кохаю? Чому я покохав іще й кумедність?
- У чорному хлібі набагато більше корисного, аніж у твоєму білому.
Я тоді довго не міг оговтатись від почутого. Довго дивився на кусень хліба, який лежав, загорнутий у фольгу, і не міг збагнути, чому саме такі думки прийшли їй в голову. Цікаво, вона їсть лише чорний хліб? Гадаю із висівками чи якимсь насінням. А, може, вона взагалі не вживає такого продукту?
Мені подобається білий хліб. Я його постійно їм. Їв. Бо потім, поважаючи і підтримуючи її, не з’їв ні шматочка. Я й сьогодні прошу в кафешці чи деінде лише чорний. Бажано із висівками. Бо так смачніше.
- Ти писала доповідь на сьогодні? Бо я щось довго вчора сидів і так нічого не вигадав… Тому і не пішов на пару… - все, що я зміг витягнути із себе після довгого оговтування й дивування.
- Так. Але не хочу сидіти в тій аудиторії. Розумієш, там настільки тісно… Тут набагато вільніше.
І тоді я задумався над аудиторією, де проходила зараз пара. Думаю, туди б вмістилось людей зо двісті. Розумію її. Я й сам ненавиджу ту кімнату. Ніде сховатись від світу і спостерігати за прекрасним. Але приємно, що тут, в підвальному приміщенні, де кожен сантиметр заповнений то столами, то посудом, то людьми, їй вільніше. Певен, вона це сказала щиро.
Могло би здатись, що наша розмова ніяк не складалась в діалог двох нормальних людей. Авжеж, бо ми ділились одне з одним світами, переходили з однієї планети в іншу. Невже нормальні люди так роблять?
Ми перекинулись ще кількома зовсім незв’язними між собою фразами, після чого вона обірвала:
- Мушу йти. Вибач.
- Ми ще поговоримо? Давай… Давай якось зустрінемось?
- Окей. Я напишу тобі. Бувай.
А тоді вона різко зірвалась і побігла. Я ще не встиг усвідомити її слова, не встиг попрощатись. Я навіть не встиг зрозуміти, що їй нікуди мені писати, бо мене не було в жодній соціальній мережі. Так я й залишився сам. Із своїм бутербродом із білого хліба, недопитою пепсі та любов’ю. Так, я закохався у поспіх…
Прийшовши додому, одразу ж сів за письмо. Так, я дописав ту кляту доповідь та надіслав її викладачеві. За декілька годин, до речі, отримав відповідь. Йшлося про те, що це ще не найкраща моя робота, але такого прогресу професор від мене не очікував.
Того ж дня, ввечері, Арсен запросив мене на грандіозну тусу в одного із його друзів. А це означало, що на пари завтра я не піду.
Не пам’ятаю, скільки днів пройшло з нашої розмови в студентській кафешці, але то був останній раз, коли я її бачив. Ні, з нею все буде гаразд, не переймайтесь. Гаразд буде тривати ще принаймні декілька років. З того часу пройшло вже декілька тижнів. І я потрохи починав закохуватись у відсутність.
А потім, якогось холодного лютневого ранку, зневірившись, йдучи якомога повільніше, я увійшов до аудиторії. Тієї самої, тісної. І яке ж було моє здивування, коли я побачив її. Тоді я покохав несподіванку.
Я був ладен покинути все, забути про все, аби просто з нею поговорити. Та я не наважився. Все, на що я був здатен, - сісти позаду неї. Аби хоч трохи бути ближче. А потім отримав маленький папірець від неї із текстом: «Я ж обіцяла написати ;) ». І тоді я покохав слова.
Той день став ще одним найкращим днем поряд з нею. Я наважився. Я наважився, чуєте? Вже за декілька годин я міг чути знову її голос, спостерігати за тим, як вона поправляла волосся на вітрові, і бачити, як формуються її думки в голові.
- Чому тебе так довго не було? – вирвав я із себе.
- Вибач, що відписувала так довго. Поштове відділення тимчасово не працювало.
- А чи не здається тобі, що вже надворі весна? Дивно…
- Так, це вона. Ще трішки і деревця почнуть набухати цвітом.
- Здається, вони вже починають це робити, - сказав я, уважно дивлячись на неї. Вона тоді низько опустила голову і почала закутуватись в шарф. Я взяв її руки і міцно затиснув у своїх долонях. Тоді я закохався у весну. Здавалось, я торкаюсь до якоїсь реліквії, до чогось неймовірного. Її тоненькі пальці були такими холодними, що запалювали мені душу, обпікали серце, освітлювали розум. І тоді я вперше побачив її маленькі порізи, що окреслювали її кисті. Побачивши, що я зосередив на них увагу, вона хутко заховала руки до карманів й почала ногою буцати сніг. А я безперестанку дивився на неї. Її очі наповнювались сльозами, губи починати тремтіти, а погляд розбігся і заховався десь дуже далеко. Я обійняв її. Настільки сильно, що наші серця торкались одне одного, бились шалено у дикому танці. Я закохався. Знову. Але вже по-новому.
Того вечора я провів її до будинку, де вона мешкала. Великий радянський дім намагався доторкнутись численними антенами до неба так само, як прагнув зануритись в її очі я. Вічно би стояв й дивися на неї, слухав її німоту, поправляв би волосся, яке хотіло заплутатись на обличчі, грів би їй руки… Якби не лютнева спека, що пробирала до кісток. Вона тихо подякувала й зникла за важкими залізними дверима будинку. Та я все ж встиг втопитись в її погляді.
Пам’ятаю, як тієї весни вона почала рідше з’являтись на заняттях. Вона нічого не пояснювала, лиш поглядом дедалі глибше занурювалась у вимріяний світ. Я хотів поселити її у свій. Вкрасти. Взяти силою. Просто, аби бачити її. Бачити її голос, рухи, думки. І мені це вдалося. Пізніше і ненадовго.
Вона зникла на початку літа. Склала достроково сесію й, нічого не пояснивши, зникла. Господи, ті два місяці були мукою для мене. Я зненавидів незрозумілість й очікування. Але вселив у собі надію. Я ще й не знав, що ту, в яку я закохався, поглинула пітьма. І ця подія стала би хорошим кроком до близькості. І вона стала. Дякую, Аніто, що змінилась.
Зайшовши до аудиторії, я її не побачив. Вікно самотньо чекало її погляду, парта – вистукувань олівцем. Я хотів уже вміститись на її улюблене місце, як хтось доторкнувся до моїх очей. Моїм здогадкам не було можливості розвинутись, адже руки пахли карамеллю, а не бузком, подих був впевненим, а не трепетним, голос – упевненим, а не замріяним. Я надіявся побачити Аніту. Колишню. Та, забравши руки з очей, на мить впізнав знайомі шрами на руках. Я побачив її. Зовсім нову. Переді мною стояла все та ж дівчина із дитячим обличчям, глибокими очима та неслухняним волоссям. Але здавалась якоюсь новою, іншою. Її енергетика буяла рішучістю, рухи – агресивністю. Тоді я знову закохався. Так само. І в ту ж саму.
Мені подобались її зміни. Вона виробила в собі твердіший характер, рухи стали більш упевненими, розмова барвилась красномовством. Це вже була не та замріяна дівчина, яка боялась зробити крок вперед. Нова Аніта жартувала, перша починала розмову, почала відповідати на заняттях. Господи, я кохатиму її будь-якою.
Наші стосунки розвивались стрімко. Так, саме стосунки. Я шаленів від неї, вона – від мене. Ми були як дві свічки в церкві, що ділили між собою одне полум’я. Пам’ятаю, як сиділи в кафе, попивали гарячий лате й говорили про Висоцького. Я ніяк не міг натішитись її експресивним рухам, запалу в очах… Тоді я різко взяв її за руку й на мить почув її німоту.
- Аніто… Останнім часом ти стаєш все ближчою для мене. Я би хотів, аби ти завжди була поруч, аби не зникала так, як тоді. Я хочу, аби ти мені довіряла. Довірилась. Ти розумієш? Я… Я ладен замінити Сізіфа, якщо ти цього захочеш, вивчити санскрит, якщо це дасть змогу бути до тебе ближчою… Я просто хочу, аби ти була поряд. І нехай мої слова здаватимуться якоюсь нісенітницею, мої дії – схоластикою… Я… Я не зможу не кохати тебе. Допоможи, прошу…
Тоді я відчув сильний біль. Вона зжала мою руку настільки сильно, що я відчував, якими напруженими стали її м’язи. Я чув, як ллється по венам її кров. Я бачив, як давно забуті шрами, починають кровоточити зсередини. Я бачив, як її легені давляться повітрям. Вона різко підвелася й потягнула мене за собою. Десь там, на виході з будівлі, де було ані люду, я закохався у її губи. Солодкі, із присмаком карамелі.
Вона мені допомогла. Дякую, господи, за неї.
Наші дні летіли із шаленою швидкістю. Ми постійно були разом, жартували, горювали, роздумували… Щодня я вивчав її по-новому, закохувався по-новому, жив по-новому.
На останньому курсі ми почали жити разом. Пам’ятаю, як шукали якусь особливу квартиру. З особливими стінами, такими ж вікнами та атмосферою. Певен, в її голові вималювалась точна картина нашого помешкання. Підвіконня, які закликали б всістись якнайзручніше, диван, який би дарував солодкі сни, люстри, які б випромінювали щастя… Але, дурненька, таку квартиру ще не вигадали прості люди. Наші пошуки зупинились на маленькій квартирці в будинку біля універу, де були маленькі дерев’яні вікна та блакитні шпалери у вітальні. Як вона раділа люстрі в коридорі! Як на мене, то була звичайнісінька куляста люстра із візерунком. Та вона ж підплигувала, майже торкаючись її головою, плескала руками й несамовито сміялась. Господи, яка ж вона була щаслива! І я поряд з нею.
Я любив ранки. Тоді, коли вона прокидалась раніше й ішла на кухню варити чай та робити вівсянку з ягодами, я впивався носом в її подушку і заповнював легені бузково-карамельним повітрям. А вона постійно сварилась і казала, що таким чином я слюнявлю її подушку! Я любив, коли вона злилась. Саме в такі моменти на її обличчі вискакувала та зморщечка над бровою, яка так смішно виглядала й, водночас, так личила їй.
Я любив спостерігати за нею, такою маленькою, у піжамних штанах, у яких вона постійно заплутувалась, і в футболці втричі більшій за неї. Постійно, розчісуючи волосся, вона злилась, намагалась випрямити пасма, що смішно стирчали в різні сторони. Коли вона розуміла, що справа даремна, полишала цю справу й закручувала смішний хвіст на голові. Господи, вона постійно злилась, коли я цілував її у волосся. Чому вона так не любила мою слину? Який же я дурень…
Взимку, коли в квартирі було холодно, бо чомусь знову виникла поломка, яку от-от полагодять, ми закутувались у ковдру й слухали одне одного. Її дихання було завжди обірваним і нерівномірним. Я кохав цю нерівномірність усією своєю рівномірністю. Вона любила схиляти голову мені на груди й подовгу мовчати. Я постійно думав, що вона давно вже спить, але помилявся. Вона сиділа з відкритими очима й дивилась у пітьму. Я любив її за це.
Я любив їсти її дивні страви. Вона постійно поєднувала, здавалося б, непоєднувані продукти. Але було смачно. Навіть пересолені макарони із квасолею в томаті. Я часто купував їй зефір в шоколаді. Вона їла його так само шалено, як я пожирав її своїм поглядом за задньою партою. І як же мені було смішно, коли я з’їдав більшу за її порцію, а вона ще й половини не осилювала. Вона так кумедно наколювала макаронини, повільно їх пережовувала… Господи, за що мені це кохання?
Я любив її будь-якою: замріяною, злою, стурбованою, щасливою, ревнивою, оголеною, патлатою, втомленою, натхненною, температурною… Я би вічність дивився б у її очі, поглинав її запахи, торкався б її шкіри… Я б розчісував її волосся, купував би зефір, навчився би грати на фортепіано, прочитав би Кафку в оригіналі… Я б віддав усе, аби бути поряд, аби бачити, аби чути, аби відчувати…
Вона пішла минулої осені. Просто зібрала речі й, нічого не пояснивши, закрила за собою двері. Я телефонував, та чув щоразу одне й те ж: «Номер недійсний». Я ходив у деканат, де мені сказали, що вона забрала документи. Я питав у Господа. І він єдиний, хто не відповів мені.
Що мені залишилось зробити? Я почав вивчати німецьку. Закінчивши магістерку, почав працювати на хорошій посаді. Пізніше зайнявся благодійністю. Щомісяця я приїздив до місцевого дитбудинку та роздавав малечі зефір в шоколаді. Мене часто запрошували до мого універу провести лекції. Я погоджувався. Мої лекції слухали в тісній аудиторії на 200 людей.
Моє життя дуже змінилося.
Одного суботнього вечора мені надійшов лист без адреси відправника. Взявши за звичку не відкривати сумнівних паперів, я його поклав у шухляду й розгорнув місцеву газету. Вночі на мене напав жар. Я згадав про той злощасний лист на вирішив його відкрити.
Любий мій хлопчику,
Вибач за різкість, яку довелось відчути тобі у моїй присутності. Я різко пішла і, так само різко, прийшла із цим листом. Найголовніше, що тобі потрібно знати, любий, - я тебе кохаю. Я тобі допомагаю. Я з тобою.
Знаєш, вчора я їла білий хліб. І мені сподобалось. Мені неймовірно хочеться скуштувати зефіру. Але там, де я зараз, його не взяти.
Коханий мій, я люблю тебе. І, якщо твої почуття такі ж щирі, як і мої, прошу, врятуй мене. Мій любий, я благаю твоєї допомоги!
Залежність ходить за руку з усіма. Я залежу від тебе, любий. Моя залежність – залежати від тебе, чуєш? Я перечитала Кафку, та мені це не допомогло. Я намагалась забути, та я залежна від думок. Від думок про тебе, любий. Прошу тебе, врятуй. Я чекатиму тебе. На звороті адреса. Кохаю!
Я вдихаю запах листа. Легені повільно наповнюються бузково-карамельним повітрям. Я торкаюсь букв і відчуваю її руки. Проходжусь руками по краях паперу і вловлюю її погляд. Я теж тебе кохаю, Аніто.
Вже вранці я був за вказаною адресою. Обласна лікарня «для душевнохворих», в народі «психушка». Я увійшов до палати з зефіром в руках і побачив її. Дівчина із важким поглядом, перебинтованими руками, синцями під очима, в інвалідному візку. Ні. Дівчина із запахом весняного бузку, солодкої карамелі, скуйовдженим волоссям та глибокими очима. Моя дівчинка. Я закохався.
Вона розповіла про хворобу, нездатність ходити й спроби залишити цей світ. Сказала, що її вважають божевільною через напади агресії та глибоку депресію. Вона просто жадає легкості.
Я дивився, як жадно вона поїдала той зефір. А потім різко взяла мене за руку й боляче стиснула. Я не відчував крові, що текла по венах, повітря, яке б наповнювало легені. Єдине, що я бачив, - червоні краплі, що просочувались крізь бинти.
- Допоможи мені!
Я побачив знайомий погляд. Погляд моєї дівчинки. Очі 5-літньої дитини, наповнені жагою. Її нігті впивались мені в руки, та я не відчував болю. Мені було добре поряд з нею. Я закохався у божевільність.
- Кохаю тебе! – сказав я й поцілував її холодні й обмазані шоколадом губи.
А потім я закохався у свободу. І це була моя остання закоханість.
ID:
855326
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.11.2019 19:35:29
© дата внесення змiн: 20.11.2019 19:35:29
автор: Гарніцька Анастасія
Вкажіть причину вашої скарги
|
