Вони ходили по сухій стерні
З надією знайти ,хоч колосочок,
І так заснули на святій землі,
Молода мати і її синочок...
Голодна смерть їх помахом скосила
Й лежать край поля , наче лебедини...
Синочка ще хустиною накрила
І міцно пригорнулась до дитини.
Лежать... Напроти неба,на землі,
Яка їх стільки років годувала...
Ридає з болем чорний день в імлі,
Великий голод , наче та навала.
Кругом лиш трупи. Ворон клює очі,
Усі зморені , одні лиш кісточки...
І кожен день ставав темніший ночі,
Як з голоду вмирали діточки.
Просили хлібця в Боженьки святої,
Хоч крихточку , щоб голод заморити.
Тепер лежать серед ріллі сухої...
А так хотіли жити ! Просто ЖИТИ!
Бездумними , відкритими очима,
Дивились сумно десь у вічну даль...
Ворог стояв і нищив за плечима,
І сіяв смерть , і сльози , і печаль.
Скільки натерпілись люди України...Ворог все не спить...Лиш лишить руїни..Знищити бажає нашу рідну неньку...Ні це не забути....Ще болить серденько.... 
