Ми розлучились досить швидко. Навіть не думалось, що все вийде одним судом. Вже , виходячи за межі установи, полегшено зітхнула. Якийсь невидимий, але гнітючий тягар зійшов з моїх плечей і розлетівся в повітрі.
-Що, не любиш?,- самовпевнено процідив мені в обличчя кривою іронією.
-Ти чув, що я говорила в суді? Ти розтоптав мою любов. І тепер я знаю, що тобі сказати. Вільний! Інструктаж проводити не буду.
Йшли будні. Магічним подихом віяли творчі сили. Приходили ідеї, будувались плани...З учнями в школі було легко і невимушено. Дівчатка росли, радували здобутками в двох школах. І частенько привідкривались двері багатьох сусідських квартир, коли мої ляльки грали Шопена, Баха, Знатокова в чотири руки.
Але добре не може бути довго. Хаос в країні, безгрошів'я, нівелювання творчих та розумних ідей породжували зневіру. Мої дівчата якось рано подорослішали. Вже неможливо було від них скрити істинну картину сьогодення, згладжувати невдачі...Алюня давно стала Алею, та Масянька все ж залишалась Малою, але з таким дорослим поглядом... І завжди були нерозлучними. Вони разом спали, мінялись одежею, гуляли, набували друзів, брали участь в модних тоді розбірках ( часто недитячих), мріяли...
Величезний оберемок з квітів ми розділили на трьох , коли йшли з конкурсу"Вчитель року" . Відгриміли акорди святкового нагородження і ми будували дорогою додому плани подальшого життя. Аля- "ґузін" у мріях ставала на педагогічну стежку.А моя "балЯрина" випалила:" Краще давати уколи і ставити клізми, аніж бути вчителькою."
В мені щось обірвалося.Адже я була успішною вчителькою.Тільки от не могла дозволити купити пікінесика. Пригадалось оте її дитяче лепетання про якусь Маринчину маму, яка на роботі отримує хабарі. І в Маринки все завжди є- навіть пікінесик. Діти відчувають дефіцит статків. Треба щось вирішувати, але що? Залишити їх і поїхати заробляти? На кого?
(Далі буде)
