Навіть коли ти далеко, а я поруч з іншими, ти в моїй голові, в моїх «як?».
Можливо, саме тому ти ідеальний у своїй відчуженості, далечині і відстороненості. Можливо, я б ніколи не полюбила твоїх розкиданих шкарпеток, готування краваток на роботу і ранкових сніданків і багато-багато твоєї роботи, що навіть і мені вона не лишатиме часу. Можливо, я навіть не змогла б себе так невимушено вести і так сміятися з тобою досхочу, як от сміюся з ним. Але чому, коли я з іншими (навіть не просто тоді, коли я сама), мені так хронічно тебе не вистачає?..
А давай... спробуємо недосконалість? Давай розтрощимо ті вигадані ідеали і просто насолоджуватимемося спільними подоланими страхами здатися комусь не таким сильним, комфортним для життя і безкомплексним. Давай приймемо один одного з нашими проблемами, тривогами і минулим. Давай просто будемо поруч. В одному місті. Під одним дахом. Однією ковдрою. Питимемо з однієї кружки. Кожен день. Спільного. Нашого. Майбутнього.
