Крізь помутніле вікно забігайлівки п'янюча довершеність в образі силуету мого чоловіка сповідається розмальованій губастій супутниці, яка в нього вдома жінка-щучка. Приплюснуте від надміру горілки ліве око ( це був тест на вживання бодай чарки алкоголю) жалісливо споглядало на бюстгальтер з явно збільшеним пушапом. А заслинений писок вискавулював щось дівчині-офіціантці...
От за які гроші воно п'є? Ще й пригощає якусь лярву в надії, що та дівуля під нього ляже! А як же! Особливо з таким "красенем-гусаром" Хоча... І вже стало геть цікаво, скільки таких "красунь" обпеклося в надії, що нарешті здибали Мужчину своєї мрії?
А яким був красенем!!!
Тоді, влітку 86, бійці полігону допомагали нам, піонервожатим табору, облаштовувати гру " Зірниця". ВІн - високого зросту, стрункий і підтягнутий, з правильними рисами обличчя, чітко відчеканив мені, старшій піонервожатій, що дружина імені Юрія Гагаріна вишикувана. А я не знала, що відповісти- на мить відібрало мову. Прапорщик Волошко поспішив на поміч і з командою " Вільно! Приступити до проведення інструктажу", підморгнув мені- бодай, все зрозуміло.
А далі були самоволки і по 6 км бігав мій солдат на побачення в табір. І не було втоми від разом проведених ночей у веселій компанії. Я не чула ніякого фальшу в безграмотно зіграних ним акордах на гітарі. І не бачила жодного натяку на якісь мінуси в його поведінці.
Дембелем з розцяцькованим значками мундиром він з'явився на порозі моєї квартири.
- Заходь!,- махнув батько рукою до хлопця і стиснув "краба", екзаменуючи на витривалість. Він завше так здоровкався з нашими з сестрою кавалерами і часто сполотнілі від болю обличчя хлопців тестувались батьком, як слабаки. І хлопці нас боялися образити... Але цього разу щось пішло не так- сили були ,мабуть, рівні. І словами :"Ох, ...твою мать!" звучало визначення "залік здано"...
Навіщо це мені? За що таке покарання? Може, то заздрість подруг? Чи яке зурочення з боку " доброзичливців"? Ми молоді, в нас здорові діти...У нас трикімнатний кооператив, сякі-такі статки...
Вдома знаходжу останню 100 долярову купюру від продажу ненависного мені "Москвича". Яке щастя, що той металобрухт захотів купити міліціонер! Хоч і з перебитими номерами, потребував постійного ремонту і виснаження статків та нервів...
Так ось, де скотина бере гроші !!! Вже не те, що ненависть, а тупа байдужість , що з ним буде... Щоб ти здох!,- подумалося і навіть уявлялося, як ті лярви прийдуть на його похорон. Чомусь саме уявилось, що вони всі б зібрались і "співчутливим" презирством дивилися б у мій бік.
Третя ночі...Знову не можу заснути. Відчай охопив мене всю- до самісіньких п'ят. Здавалося, виверне від тієї образи та безпорадності. І я , притуливши сплячих малих, зайшлася сльозами, а згодом знесилилась у сні.
( Далі буде)