Січнева ніч видалася на диво теплою...Душно в хаті- неможливо спати. Відчинила кватирку- ні, вікно...Третя ночі. Знову встаю, іду попити води- якась тепла. За вікном- ні душі. Сіра дорога, мовчазні та мокрі дерева, мряка...А так хочеться прохолоди, кольорового салюту і збродженого тіста...У холодильнику серед розмаїття наїдків чітким контуром яскраво виділилися мочені яблука- краса яка! Покуштувала - якось мало. Знову лежу, щоб заснути- не виходить.По спині щось важке пройшлося, ніби прокотилась важкенька кулька. Щось знову, знову...І ніби з кожним разом набирало ваги та швидкості обертів.Встаю, походила...Важкість стихла. У холодильнику- пів пляшки шампанського. Наливаю в келих- сама собі.Всі сплять, їм добре. Два ковтки- не добре. Ставлю келих на стіл. Тут новий поштовх, наче хто всередині розтягнув струну- різкий біль і стихло. Все, треба викликати швидку.
Найважче у світі- наодинці залишатись зі своїм болем. Тобі навколо ніби намагаються допомогти, а думається, що над тобою просто знущаються. На мені важкий тягар, який прокочується свинцевоналитою кулею по всьому тілу. Вона розриває навпіл всі струни. А вони знову скручуються безліч канатів і тягнуть мене донизу з якоїсь невидимої скелі, де немає бодай навіть слизької опори. Невже не так давно я підкорювала ту вершину? Здається, вона зараз добряче виросла...Знову біль- частіше й частіше...Вже благаю" вбийте мене, або щось зробіть"...Крізь ниточки білого туману донеслось:" Закрий свого рота і переходь в родову кімнату".-Ні, я тут постою, біля вбиральні, мені треба..." Але дужа рука вагітної лікарки в білому хараті потягнула мене на той стіл. Схилилося знайоме обличчя акушерки і тоном, який не терпить заперечень, пролунало:"Слухай мене!.." З'явилося біля мене кілька нових осіб в хірургічному вбранні. Це чого їх стільки? Але, до тями повернуло: " Я тобі зараз напихкаю! Дихай!!!" Ще мить...Друга мить...Третя...
Хор в халатах в унісон видихнув: " Як книжка пише".І , пишаючись професіоналізмом, що показали студентам медучилища, як повинні проходити правильні пологи.
А мене знову до тями привів знайомий голос своїм набутим за роки стресової роботи обсценізмом. Рука тримала за ніжки моє маля, а друга інша шмагала маленьку сідничку, допоки не почувся наростаючий плач...
8.21 . Який гарний день! За вікном пологового будинку казкові дерева. Їх зачаровані голі крони вітають мене з донечкою. Прояснилося небо, розбиваючи хмари-думки про те, яка я була ще мить тому нерозумна. На першому плані стелилися кольорові мрії про те, якими ви в мене виростете.