Дуже жаль, що мої вірші не живуть у житті
Не дарують мені приємних хвилин
А лишнь помирають раптово на чистім листі
Й не встигають в мені побороти сплін
Дуже жаль, що закрита душа не всміхається в сні
Бездиханним здається вона в тілі моїм
Коли осінь я плачу, чому я б іще зрозумів
Але плакати літом, це певно жахливий симптом
Мабуть все ж на самотність я захворів
Підчепив цей вірус десь у товпі
І тепер мов ізранений ревом своїм
Я не маю спокій й наживаю гріхи
А віршам наплювати на мої думки
На життя І на спроби щось помінять
Коли плаче небо і віскі лишилося на дні
Я не хочу душу свою між інших пізнать.
