Ще кілька літ тому гадав про тебе,
Що ти мені зустрілась на біду,
Тому що ти, як оте синє небо,
Далеко завжди, хоч весь час іду
Тобі назустріч, час і обрис далей
Долаю сам без впевненості дій
І поринаю то у глиб печалей,
То піднімаюсь на розкриллі мрій
В яких ти завжди ангел та Богиня,
Хоч ти така ж, як тисячі з людей.
На щирий жаль, не та ти половина,
Що пригортає другу до грудей.
Немає нам ні буднів, ані свята,
Немає спільних, вогняних ночей,
Хвилин побачення – і то вже забагато!
І тільки й радості, що зустрічі очей.
Коли трапляється втопитись у твій погляд,
В ту мить я вірую у те, що любиш ти
І відступає перед вечором безодня,
Яка кидала серце в жахи висоти.
Не варто плакати про щастя недосяжне!
Чого нема, - не купиш, не знайдеш!
Воно як марево в пустелі так прекрасне,
Кудись дівається, як ближче підійдеш…
Ще кілька літ тому гадав про тебе,
Що стрілась ти у долі на біду.
Та час минув і дякую я Небо
За те, що й досі я до тебе йду.
Бо як би жив у повній порожнечі,
Про кого мріяв би, кого би так бажав
В травневій повені наблизити за плечі,
За ким би серденьком щоднини упадав?
1 вересня 2019 р.