Поглянь на запашне зелене жито.
Яка краса отой майбутній хліб,
В якому майорять червоні квіти...
Ти в мене про кохання не запитуй,
Хіба не все промовила тобі?..
З'єднала доля нас - в єдине ціле.
Довгий подарувала нам маршрут.
Тернистий, та лечу, немов на крилах,
До тебе, хоч метелики зотліли,
Бо я щаслива бути саме тут -
З тобою поруч, милий, чи не знаєш?
До себе приручив мене навік.
Хоч мало в нас бувало того раю,
Та серце не обдуриш. Відчуваю,
Що ти мені - від Бога чоловік.
А в полі житніх зерняток багато!
Ось так в моєму серці - почуттів:
Спокійних і бурхливих, наче свято,
Яких у віршах не переспівати,
Напевне, і за декілька життів.
... Чи не схожий він на маленьку енциклопедію... У якій взяли участь і душа і тіло, і поле, і зорі, і доля, і любов... В оглядинах нашого громадського життя, давайте зупинимося й поміркуємо разом над вічністю вдалої поетики... Більш розлого у нарисі: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843052
Заходила до вас читала Дуже неочікувано і приємно, бо не сподівалась. Аж ніяк. Зараз і на вашій сторінці подякую. Доречі, почитую вас, правда приховано, бо відношусь до тих людей, які обирають тінь.
Я не отруйна часом виходжу з тіні до людей, коли мені хочеться спілкування. Людині потрібні люди, бо неможливо постійно бути наодинці. Одинокість нас вбиває, хоча і вона буває необхідною.