Що ти візьмеш з собою, вирушаючи у
далеку дорогу,
сповнену сумнівів та вагань?!
Які слова скажеш, прощаючись із
атрибутами дитинства,
які неодноразово заміняли обійми
мами і тата
у грозові ночі, коли небо навпіл розсікав
спалах блискавки?!
Кому ти протягнеш руку, шукаючи
підтримки при наближенні до кінцевої мети,
обезсилено спираючись спиною об
стіну непорозуміння,
що роками зводилась цеглина за цеглиною?!
Скільки часу сплине до перетину точки
неповернення,
коли свідомості уже не до снаги вирватись
із світу марень у сувору реальність?!
Де ти опинишся, забувши спільне минуле,
що колись клялись плекати, наче,
безпомічне маля,
котре у вікно життя підкинула неповнолітня
мати?!
І нарешті, чому ж я мовчатиму, не наважившись
запитати про перспективи майбутнього,
переплетеного червоною ниткою долі
із безліччю вузлів,
які утворюватимуться при припусканні
щонайменшої помилки?!
Думається мені, причина в тому,
що відповіді не мають жодного значення,
коли знаки питання поставленні без
дотримання правил доречного вибору
співрозмовника.
