Закопали тебе так глибоко під землю,
Що ти і забула, яке на вигляд світло.
«Хочеш жити – дерись наверх» -
Пролунали, мов громом чужі слова.
Закопали живцем ще три роки тому
під шум дикого вітру.
Але ти ще жива.
Де взялися ті надприродні сили, що вселилися у твою кров
І по венах твоїх океанами розтікаються досі?
Коли ти намагалася вижити – світ захолов
У тривожній мовчанці.
Із далеких дібров
Тихим кроком сюди наближалася
Осінь.
І за руку з собою вона привела тебе.
Вбрану в тиху безодню блакитного неба.
Дикий верес своїм теплом зігрівав твій хребет,
Дивна осінь тримала в руках твої світом поламані ребра...
Десь під зоряним небом холодну тебе зігрівав
Ошалілий вітер з листям багряно-жовтим,
Ковтав, мов вино, твої сиві сльози
І як ранений звір, весь цей біль відступав,
Мов вночі десь обпікся гарячим морозом...
І ти знову жива.
Знову вдихнула солодке повітря,
Одяглася в тумани,
Гіллям розчесала волосся.
У душі, із шаленою силою, зародилось бажання жити
Дякую тобі, моя золотиста осінь.
