Навіть дивно, що місто дощем не зволожене,-
Дні весняні промінням як цвібак розкришено,
То його скуштувати ніяк вже не зможемо,
Що було-загуло, ми не станемо іншими.
Все так рівно–помірно і не ризиковано,
Пальці ж вперто розв’язують пам’яті вузлики,
Виявляється - ми не були винятковими,
І бракує тепер замість слів тільки музики.
Тричі денно я натще реалій торкаюся,
Розумію, що врешті, ми глухоніміємо,
В остаточнім своїм епікризі не каюся,
І зумію сховати сльозину під віями.
