Повна яблук і грушок землі пелена́.
Пан-туман небеса запитає блакитні.
А я думаю, добре, що я не одна,
І думки ще такі не зажурено літні.
Не жбурляє ще осінь примхлива листки,
І в кареті вітрів із дощами не скаче.
Та пішла чиясь донечка у невістки –
І матусине серце радіє і плаче…
Он, кущі хризантеми взялися цвісти.
Там – старий осокор домовляється з часом.
А я думаю, добре, що в мене є ти,
І важливо з тобою набутися ра́зом.
Все одно, чи мовчи мені, чи говори,
Як колись тебе буду жаліти, любити,
Бо вже котиться камінь з крутої гори,
А як важко давалось на гору котити…
Не журюся. То мудрість осіння гряде,
Врівноважує помисли і поривання.
Переграє бурхливе вино молоде,
Просвітліє, дозріє, як наше кохання.
