Так, ніби нічого у нас не було,
І не тремтіли руки стиснуті,
І не грюкали дверима навмисне, на зло,
І не судомило від пристрасті.
Так, ніби в’їлася в кров зневіра.
І тут не було любові й спочатку.
Кожен кожному кара й офіра.
І серце не шили за латкою латку.
Все пробачено давно вже, прощено.
Ось цей погляд з-під вій колючий…
І вже броня, як мур кам’яний зрощена,
І не боліло нічого й не мучило.
Вчора ж серце фантомним болем зайшлось…
Глянув ти зовсім не люто і не вороже.
А може ще вийде у нас хороше щось?
В’ється думка дурна: « А може ще… Може…»
