|
В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві.
Сергій Лойко
Небо знову сумне, і наповнилось сірими птахами.
Крізь шпарину розбитої шиби я бачу стіну.
У снах, які ніч обіймає забутими жахами, -
Вкотре відчую холодну й пронизану біллю війну.
Кожна мить у тих снах розлилася багряними ріками.
Кожне слово, що чую, нагадує стогону звук.
У безодні самотності, засмерділо гнилими бараками,
Скам’янілого серця став глухим та повільнішим стук.
У тих снах, мимоволі, забуду про біль поміж втратами,
Й хоч на мить повернусь й переступлю батьківський поріг.
Поки буду в полоні тих снів, мої ангели в білих халатах
Повертають мене із кінця перехресть нескінченних доріг.
А у снах тих….
Десь, де сонце заходить за обрієм, - соняхи…
Похилились від втоми спекотного, спраглого дня.
Небо вмить спалахне кольоровими ясними зорями.
Я піду по вечірній сріблястій росі напувати коня.
Постелю серед поля собі запашними покосами,
І згадаю п’янкий та дзвінкий переспів солов’я.
Ледь помітним зітханням повіяло ранньою осінню,
Й кожну рану на тілі загоює рідна земля.
Прилечу й поклонюся у снах моїй мамі старенькій
І до донечок-сонечок вмить неодмінно зайду
Без вагань подарую усе без остатку серденько
Тим, кого щиро й назавжди безмежно люблю.
….
Чую хрест на руках, що завжди був на шиї з народження
Він занадто тяжкий, і чомусь на плечах, - не збагну…
А попереду бачу дорогу уверх, немов сходження,
І той хрест, як тягар, на раменах угору тягну.
Ні, вже немає страждань, біль минув, залишилися спогади, -
Немов осад із кривди, безглуздя у вчинках, слів гіркота.
Усе, що не встиг, я провів в небуття прикрим поглядом,
А між тим, що хотів і залишив, - гріхів пустота.
Час настав, і на кожне питання шукатиму відповідь,
І усе, що віддав і забрав, - вже лежить в площині терезів.
Це не сповідь, та до болю жалкую за втрачену заповідь
Й перед Богом, стоячи́ із хрестом, - бракуватиме слів.
….
А як хочеться знов у ті сни з ароматами ранньої осені,
Де в похмурому небі із сумом зникають ключі журавлів.
І пробігтися враз між ще теплими ранніми росами,
Та, на жаль, не спинити вітрила часу кораблів.
31.10.2018
ID:
812132
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.11.2018 10:20:09
© дата внесення змiн: 23.08.2019 15:39:03
автор: V.Gapcic
Вкажіть причину вашої скарги
|
