|
До Дня пам"яті жертв Холокосту
Калини цвіт неопалимий... /поема/
***
...Серед тисячі тисяч
Її б упізнав...
Біла шапочка, чорний кучерик,
Ті слова головні, він іще не сказав,
І – так хороше в серці, до щему!
– Як Вас звати, царівно?
Лиш стиха спитав..
Вії-птахи угору злетіли.
До сьогодні її він не бачив, не знав!
– Віра, – тільки й прошепотіла.
І дві ямочки – усмішки ніжний портрет
Розпашілися щічки-жаринки…
І став рідним йому цей простий силует,
А в очах засвітились вуглинки.
– На каток? О шістнадцятій? Добре, мала́?
– О шістнадцятій?(що тут сказати!)
Я...не знаю...не думала...бачиш, війна...
Й усміхнулася: «Принца – як звати?»
– Розумію, маленька, ми вибˊємо всіх!
Все розтрощено... – кинув суворо.
Але я ще почую твій радісний сміх!
І додав: Ти приходь ... я – Григорій...
Розчинивсь між уламків...та в серці у них
Знов зоріла світанком надія...
І прохав нині щастя всіх знаних святих
Їм сивіючий стомлений Київ...
О шістнадцятій...лише кілька годин...
Їм до зустрічі... скільки ж чекати!
Якби ж міг, мій Господь серед горя й руїн
Долю їм наперед розказати!
О шістнадцятій...як цю зустріч чекав!
Ось і він...вже занедбаний скверик...
Серед тисячі тисяч
Її б упізнав...
Біла шапочка, чорний кучерик.
Він – війною натомлений сивий вояк
(Де взялась сивина в його двадцять!)
А царівна – рости ще не хоче ніяк!
Хоч війна...Ій сьогодні – сімнадцять.
А попереду в них – іще ціле життя!
У граніт ще вгризатись науки,
Ще вслухатись в схвильоване серцебиття,
Іще будуть і дітки, й онуки...
Усміхнувсь: у ясно́му промінні – Вона!
Юний сніг у кучериках грає...
І немовби війни не було і нема,
І немовби біди не буває!....
....У повітрі вороже стріляв автомат
Знов облава, облава, облава!
Мов у дикому сні тепер бачив солдат,
Як звіріє нацистська навала.
Як схопили, скрутили – кудись волокли...
Не відчув – у очах лише... скверик
Й та, яку він зустрів у свавіллі війни –
Біла шапочка, чорний кучерик.
Як по вулиці йшли, все збиваючись з ніг
Біля яру спинились, а поспіль –
Вгризся в губи свої (врятувати ж не міг!)
Порятунок один лише – постріл.
А у неї в очах – ще надія, не страх,
(Переплутали, мабуть, чужинці!)
Як тягар цей нести на худеньких плечах!
Молить: «Ні!!! Люди, ми ж – українці!»
Роздягатись наказ...а у серці її –
Як? адже Він – не бачив!
Здерли одяг дівочий фашисти брудні!
Й розтинав простір гавкіт собачий.
Реготав божевільно катюга в цей час,
Розбудивши Содом і Гомору...
І стогнав Бабин Яр, він з тих пір для всіх нас –
Спільний жах, спільний біль, спільне горе.
А по снігу – калини
хтось густо кидав...
Так багато, багато калини!
Так – фашизм убивав, убивав,
Убивав....мою ніжну,святу Україну.
***
...А вона, спопеляючись, птахою ввись
До зірок піднялась понад виром!
Та, роки пролетіли...і, знов, як колись,
Заважають комусь її крила.
Розтинають і ділять, на плаху ведуть,
Заломити воліючи руки...
Та світліє щораз неторована путь
У драгливості сліз і розпуки!
Знов кривавим жеври́щем здіймається день
Над тобою, моя Україно...
І співаєш ти знову бентежних пісень
Та в безмежжі вогнистім не згинеш!
Й завесніється ще мій згорьований край,
Разом – всі перепони поборем!
І зави́дніє день, просто ти памˊятай:
Бабин Яр...Холокост...спільне горе...
***
...І буяє-цвіте понад світом вона
Чистим цвітом і неопалимим
Та нескорена, вічна й свята таїна –
Нездоланна й незламна калина!
#Тетяна_Прозорова
ID:
808643
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 02.10.2018 22:48:05
© дата внесення змiн: 02.10.2018 22:48:05
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)
Вкажіть причину вашої скарги
|
