Коли сонце сідало за обрій, залишавши за собою вогняний слід,який віщував про те,що незабаром прийде осінь...Осінь викликає різні асоціації,для когось продовження життя,для когось нові зустрічі, для когось сум за коханими й рідними людьми...
А для когось дуже неочікуваний поворот долі...
Для нас стало не дивиною,що люди не помічають навколо себе майже нічого і нікого... Коли вересень почав показувати свій характер, поливати людей дощами, вітрами, але саме головне давав можливість подумати над своїм життям і вчинками,вдома за чашкою теплого чаю...
Люба була молодою дівчиною, на перший погляд, нічим не відрізнялась від інших,але
все таки вона мала в собі той особливий вогник,що ніколи не згасає і зігріває душі людей,які оточують дівчину... Останні два місяці кардинально змінили життя дівчини,до цього у неї була близька їй людина,яка її підтримувала,додавала сили й віри у себе,але ,як то кажуть, все скінчилось... короткі слова перетворились у кінець ... Дівчина всяко намагалась забути й викинути з душі, але в неї ніяк не вдавалося , надумавши все таки жити по-новому... Помалу Люба знайшла своє призначення,бути борцем за Україну, взагалі для дівчини Україна означала ВСЕ,вона ладна віддати все за її волю,але усвідомила,що помирати не потрібно,а треба дуже сильно боротися з ворогом,не тільки на фронті,а й у цивільному житті,підтримувати армію, готуватися й стати професіоналом своєї справи,яку не кожен хлопець здатен освоїти... Любині подруги кликали дівчину на різні дискотеки в клуби, чи на пусті фестивалі, а дівчина була вдома,займалась самоосвітою, тренувалась фізично, тренувала витривалість й психологічну стійкість.. Її думки були про патріотів,які зараз на Сході захищають мирне життя, її завжди обурювала байдужість людей,коли по новинах говорили про втрати українців,ніби це просто якась статистика, безглузді числа,за кожним з яких ховалась страшенна біль побратимів та рідних,які не вірили до останнього у страшну звістку... Дівчина була готова до всього,що б їй життя не принесло, та як вияснилося таки не до усього...
Через декілька місяців, коли все навколо було обсипано снігом, і дітки з червоними носиками бігали по снігу, інколи не вміючи втримати рівновагу, падали на землю,після чого залишали сліди,наче там були маленькі ангели..Коли люди йшли незадоволені,як завжди жаліючись на зовсім малі дрібниці...
Тільки ті люди,які пережили найгірше, здатні бачити кожен подих краси природи й неповторності життя, тільки такі вміли по-справжньому ЖИТИ... Хоча іноді,здригаючись від гучних звуків чи феєрверків, але все ж старалися жити ..
Одного зимового дня Люба вирішила трішки відволіктися від щоденних клопотів і піти на прогулянку в парк, де в таку пору було не так багато людей, тому вона могла б відпочити,побути на самоті з собою й своїми думками... Вона була одягнута в зимове пальто,яке чітко підкреслювало її дівочу фігуру , та широкі плечі,що ніяк не характерне для жінок,її руки були сильними, без манікюрів та прикрас, було видно,що дівчина не білоручка,адже були то якісь подряпини,то ранки від роботи чи тренувань. Скромна шапка з шарфом були простими, й водночас теплими і зручними, на ногах були чобітки без всяких ланцюжків та каблуків....Любі ніколи не подобалось ходити на підборах,адже це дуже не зручно, та й для свого росту поза 170,дівчина вважала себе високою й без каблуків...
Прогулюючись парком,в якому співали горобці й літали до годівничок синички,Люба чомусь згадала людину,яку начебто забула,але ніяк не могла викреслити зі своєї душі... Присівши на лавочку,вона трішечки засумувала за минулим, яке змінило її, і тепер,здавалося б, нічого неможливо змінити... Коля дівчина збиралася вже йти додому, раптом вона почула за плечима голос, який був їй не знайомий, і водночас рідний та близький...
Обернувшись,вона побачила Олексу, він був незнайомим їй ,але глибоко в душі здавалось,що знає його все життя... Він дивився на неї,як на незнайомку,яку він знав, тримавши в руках троянду....Раптом згадавши весь час мовчання, Люба побігла геть додому, по дорозі витираючи сльози,які капали з лиця, немов дощик...
Прийшовши додому,дівчина відразу лягла на ліжко , згорнувшись клубочком,старалась забути цей день,який ніяк не йшов з думки...Думки про те, як він знайшов її, чому взагалі хотів зустрітися, відповіді на ці питання були на глибині Любиної душі.... Наступного дня, дівчина взяла себе в руки, та вирішила йти на вулицю,щоб освіжитися й привести себе у форму, але під дверима стояла троянда й записка'' прийди в парк,на лавочку''...Прочитавши,дівчина не могла зрозуміти це, але швидко одягнувшись пішла до парку...Йдучи вона була готова до всього, але чомусь,не до позитивного... Він чекав на лавочці,коли побачив Любу він обійняв її сильно й любляче,дівчина вперше відчула радість у душі,за довгі місяці.. Потім хлопець розповів,що мовчав через те,що лікувався й не хотів затрудняти Любу, хотів розібратись в собі, дівчина теж розповіла, як жила, чим переймалась...
Потім молоді люди прогулювались парком,милуючись зимою... Несподівано вони почули музику і вирішили підійти ближче, там грала музика ніжного вальсу, хлопець запросив Любу на танець,поводячись з нею бережно й ніжно, здавалося ,що його обійми були сильнішими за образи й недорозуміння... Юнак не говорив дівчині всіх тих слів,які ми звикли чути...
Він говорив Любі '' я поруч з тобою і завжди буду'' Для дівчини ці слова означали дуже багато , а у відповідь вона сказала '' дякую,що не мовчав усе життя'' -ніжно посміхнувшись...
ID:
805985
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 08.09.2018 23:09:32
© дата внесення змiн: 08.09.2018 23:09:32
автор: Лілія Левицька
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудова проза!!!
