(уривок з повісті "На зупинку раніше")
Надворі в густому саду росла квітка, яка називалася царською короною. І, справді, коли вона зацвітала, трикутні оранжеві пелюстки обрамляли широкий кошик квітки, з середини кошика виглядали пишні тичинки, і квітка дивовижно була схожа на корону. З усіх сторін її затіняли високі клени, але вона якимось чудом встигала, до того як верховіття дерев вберуться густим листям і накриють все навкруги зеленим шатром, вирости великим ніжним соковитим салатовим кущем і викинути на світ божий чудові суцвіття.
Софійка дуже любила царську корону. Як тільки весною витикалася її ніжно зелені паросточки, Софійка обгороджувала їх патичками, щоб бува хто-небудь випадково на них не наступив, поливала їх, обсапувала. І коли зацвітали пишні, в царській гідності і величчі, квітки, Софійка кожен ранок ходила дивитися на них і милувалася ними. Вона з ними навіть розмовляла.
Та підходила осінь, кущ корони починав в’янути, стебла засихати, і в один прекрасний день квітка щезала. Софійка сумувала, і все питала бабусю, куди пропала квітка.
Бабуся сідала на дерев’яний стільчик біля порога, який змайстрував дідусь. Стільчик був вже дуже давній, як і все на подвір’ї, і вже розхитувався від старості. Але бабуся настільки привикла до нього, що він їй здавався м’яким. Вона садовила Софійку на коліна і починала розповідати казку про царську корону:
- Коли наступає холоднеча, корона не зникає, вона корінчиком нащупує сходинку і спускається по сходам вниз у велике підземелля. Про підземелля діти завжди думають, що воно вогке і темне, як підвал. Але підземелля, куди спускається корона, не просте, а казкове. Воно тепле і освітлене яскравими вогнями. Ось сходи закінчилися і царська корона ступила на доріжку, що посипана золотим пісочком. По краям доріжки цвітуть різноманітні привабливі квіти, які сюди теж заховалися від лютого холоду. І тільки-но корона ступила на доріжку, як вона миттю перетворилася на прекрасну принцесу. А на голові у неї засіяла маленька витончена сапфірова корона. Йде прекрасна принцеса, а з усіх сторін їй посміхаються квіти і милуються її красою.
Та ось доріжку перегородила чорна борозна. Після борозни доріжка стала сірою, обабіч неї вже росли одні колючі будяки, та і потемнішало якось. Іде й дивується принцеса цим змінам. Запитує будячка, що ріс біля самої доріжки і який здався їй, начебто більш, ніж інші, живим і розумним:
- Скажи, будячку, що тут трапилося?
- Ох, і не питай, прекрасна принцесо. Цим краєм, який був раніше квітучим, заволодів злий чаклун. Він перетворив усі квіти на будяки. От я зараз тобі не подобаюся, бо я колючий і обдертий. А зовсім недавно я був пишним червоним майориком і багато квіточок зітхало за мною.
- А куди веде ця доріжка?
- Ця доріжка веде до кришталевого палацу. Там раніше жив гарний-прегарний принц і всі дівчата були в нього закохані. Він не тільки був гарним, він ще був розумним і трудолюбивим. Він любив працювати на землі і вчив інших правильно господарювати. Він свій край перетворив у рай. Всі жили тут багатими і щасливими. Кожен тиждень в палаці відбувався бал, з’їжджалося багато гостей, звучала музика і всі танцювали і веселилися.
Поряд з володінням принца було володіння злого чаклуна. Він не любив землю, господарством не хотів займатися, поля його заросли будяками і тому він з заздрістю, хмуро і зло дивився на багаті землі принца. Одного разу він переодягся мандрівним цілителем, прибув на бал до принца, за допомогою чар піддобрився до нього. Принц призначив його своїм придворним лікарем. Кожен день лікар примушував його пити якісь мікстури і відвари. Згодом принц перестав цікавитися господарством, став байдужим до всього, змарнів, і, в кінці кінців, впав у непробудний сон. До нього перестали приїжджати гості. Землі заросли будяками і лопухами. Вірних людей принца чаклун перетворював в колючі терносливи.
Палац обріс в’юнким виноградом і хмелем. Браму палацу чаклун запер на ключ і почепив його собі на шию, а сам став жити у найвищій вежі, щоб його ніхто не зміг потурбувати.
Принцесу вразила ця розповідь.
- Як же визволити принца? – вигукнула вона, - невже не знайшлося нікого, хто б зміг прогнати чаклуна?
- Багато пробувало. Та всі вони безслідно зникали в палаці, - зітхнув будячок.
- Я цю справу так не залишу, - збуджено сказала принцеса, - я знайду спосіб позбавитися від чаклуна.
Вона рішуче попрямувала далі.
- Щасти тобі! – крикнув навздогін будячок і безнадійно похитав своєю колючою головою.
Через деякий час справа від доріжки показалася занедбана садиба. Біля хвіртки росли дві терносливи. «Напевно, це господарі садиби», - подумала сумно принцеса. Вона зайшла на подвір’я. Біля будки лежав прив’язаний ланцюгом чорний облізлий худющий собака. Він жалібно скавулів. Принцеса швидко відв’язала собаку і пішла до криниці набрати йому води. Набираючи воду, вона почула з криниці слабий нявкіт. Заглянувши в криницю, принцеса побачила на стінці криниці щось темне, схоже на лантух. Побігла швиденько до хати, відшукала там мотузку з гаком, зачепила гаком лантух і витягла його назовню. Розв’язавши лантух, принцеса побачила напівживого рудого кота. Коли собака і кіт отямилися і трохи відійшли, вони розповіли принцесі, що чаклун, зайшовши до садиби, перетворив хазяїна і хазяйку на терносливи, собаку залишив подихати на ланцюгу, а кота, за те, що він на чаклуна шикнув і показав кігті, посадив у лантух і кинув в криницю. На щастя, лантух зачепився за товстий гвіздок, забитий в колоду посеред криниці.
Біля садиби за садком жовтіла пшенична нива. Принцеса попробувала зерно, воно було стигле. Жаль покидати. Осиплеться і пропаде. Принцеса взяла серп, собака - косу. Викосили вони ниву. Кіт збирав колоски і перев’язував снопи. Потім позносили снопи під навіс, повибивали зерно ціпком і зсипали його у мішки. Змололи два мішки муки. Собака натопив піч, принцеса спекла хліб, наварила ватрушок. Потім собака привів корову, яка мукала за городом. Принцеса надоїла повне відро молока. Цілісінький тиждень принцеса відгодовувала четвероногих, поки в них не загладилися ребра.
Потім принцеса сказала, що їй пора вже йти. Собака і кіт вирішили йти з нею, бо дорога до палацу вельми небезпечна. Принцеса зраділа, бо самій йти боязко. Йдуть вони, йдуть. Дорога петляє поміж густого лісу і раптом вперлася в річку. Річка широка, не перейти. Собака побігав, побігав берегом, понюхав сліди, і вони привели його до верболозу. А там був захований човен. Переправилися вони через річку, і доріжка круто повела їх вже вгору. Кругом росли велетенські дуби. Сосни і ялини торкалися своєю хвоєю обличчя принцеси. І ось, нарешті, на вершині гори показався палац. Його шпилі горіли кришталевим відблиском.
Обійшла принцеса з друзями палац кругом. Масивна брама закрита на замок, стіни високі, не підступитися до палацу. Лише на найвищій вежі верхнє вікно було напіввідкрите. Тут принцеса згадала розповідь будячка і повідала все своїм друзям. Як же дістати ключ від брами? Адже він у вежі у чаклуна. Собака почухав задньою лапою шию і задумався, а кіт прижмурив очі і промуркотів:
- Напевно, настала вже пора мені братися до справи.
Друзі уважно оглянули вежу. З підніжжя вежі повився по стіні, заглядаючи в кожну шпаринку, в’юнкий дикий виноград. Він обплів усю вежу і закрутився вгорі на гострім шпилі. Кіт поліз по виноградній лозі, міцно чіпляючись гострими пазурами за стебла. Друзі стояли внизу і з острахом дивилися вгору, молячись, щоб кіт не зірвався з великої висоти. Ось кіт доліз до вікна, і, обережно, на своїх м’яких нечутних подушечках, ступив на підвіконня. Посередині кімнати стояв стіл. На столі лежала смажена дичина і бочечка рому. В кутку кімнати на ліжку спав чаклун. Він щойно дуже ситно пообідав. Могутній храп буквально потрясав вежу. Було моторошно. Кіт зліз на підлогу і тихенько, навшпиньках, підійшов до чаклуна. З його шиї звисав мотузок з ключем. Кіт виліз на подушку і перегриз зубами мотузок. Звільнив ключ і взяв його в зуби. Мотузок полоскотав чаклуну шию. Чаклун підняв руку і почухався. Кіт завмер. Але чаклун повернувся на бік і захропів далі. Тоді кіт швиденько виліз з вікна і по виноградній лозі спустився вниз. Там його з нетерпінням чекали друзі.
Принцеса з великою натугою відкрила ключем браму і вони опинилися у напівтемному залі. Раптом брама сама зі скрипом за ними закрилася, у залі спалахнуло світло.
Біля протилежної стіни залу сидів у кришталевому кріслі чаклун, а обабіч крісла стояли залізні стражі з мечами і списами. Друзі оніміли.
- Що! – зареготав чаклун, - надумали мене обдурити? Ще нікому це не вдавалося зробити. Правда, знаходилися деякі нахаби. Он що від них залишилося.
Чаклун показав рукою в дальній куток зали. Там біліла купка кісток і черепів. «Ось де пропадали сміливці», - подумала принцеса.
- Але я тебе не стану відразу знищувати. Тобі повезло, бо я дуже люблю задавати загадки. Я тобі задам три загадки. Якщо ти хоча б одну з них не відгадаєш, то мої залізні стражі порубають тебе і твоїх друзів на шматочки. Якщо ти відгадаєш всі загадки, то маєш право загадати одне бажання, яке миттю здійсниться помимо моєї волі. Тільки в кінці загадування ти повинна три рази плеснути в долоні. Такі правила Великої Гри.
- Я згодна, - мужньо відповіла принцеса.
- От і добре, - з губи слащавого кривого рота чаклуна скотилася жовта вонюча слина. Це означало вищу степінь його задоволення. Ще ніхто у світі не відгадував його загадки. І він був занадто впевнений, що це дівчисько теж не розгадає його загадок.
– Загадка перша. Що у світі наймиліше?
Принцеса призадумалась. І тут вона згадала, як ще там на землі, коли вона була царською короною, з нею бавилася Софійка, як з подружкою. Вона їй задавала різні загадки і сама давала на них відповіді. Царська корона їх запам’ятовувала. Як тепер вони їй пригодилися!
- Сон, - відповіла принцеса. При цих словах наче прошелестіло щось у залі і наче чаклун зменшився в рості.
- Правильно, - відповів здивовано чаклун, - Загадка друга. Що у світі найшвидше?
- Думка! – миттєво проказала принцеса. При цих словах щось прогриміло в залі і чаклун зменшився за величиною вдвоє.
- Правильно, - ще більш здивовано відповів чаклун. – Ну, третю загадку ти вже не відгадаєш. Хто у світі найбагатший?
Принцеса обняла міцно своїх друзів і вигукнула:
- Земля!
Наче вибух пролунав у залі, а чаклун зовсім став малесеньким і злякано пропищав з крісла:
- Ти відповіла правильно на всі три запитання. Такого ще ніколи не було. Загадуй бажання. Ти можеш загадати, щоб у тебе появився палац, ти можеш загадати, щоб у тебе були гори срібла і золота, в кінці кінців, ти можеш загадати собі безсмертя.
- Ні, - відповіла принцеса. – Якщо я візьму срібло і золото, то ти залишишся на землі і будеш постійно робити зло людям. Тому я хочу, щоб ти перетворився в пацюка і ніколи більше не став чаклуном.
При цьому принцеса тричі плеснула в долоні. З крісла зіскочив сірий пацюк і зник у шпарині підлоги.
Собака і кіт від радості підстрибували, обнімали принцесу і вітали її з перемогою.
Вони відкрили великі позолочені двері і ввійшли у велетенський зал. З рубінових люстр звисало павутиння, всі речі були вкриті шаром пилі. В кінці зали на підвищенні стояв трон, на ньому, сидячи, опершись на руку, перебував у зачарованому сні принц. Очевидно, що не всі ще чари чаклуна зникли. Принцеса підійшла ближче до трону. Дуже їй було жаль принца. Не дивлячись, що він змарнів, він здався принцесі таким милим, що вона не втрималася, нагнулася і поцілувала його.
В ту ж мить в залі всі люстри спалахнули і засіяли тисячами яскравих вогнів, павутиння і пиляка зникли. Звідусіль появилися слуги і заметушилися навколо принца. Принц зіскочив з трону, блідість зійшла з його обличчя, він знову став веселим і життєрадісним. Йому дуже сподобалася принцеса. Він поцілував їй руку, присів перед нею на коліно, зняв каблучку з сапфіром зі своєї руки і надів їй на пальчик. На балконі заграла музика. Зал наповнили гості. Всі почали вітати принца і принцесу з обрученням. Слуги накрили багаті столи. Гості почали святкувати обручення, розпочався грандіозний бал.
Собаці і коту накрили окремий стіл, як самим шановним гостям. Вони настільки об’їлися, що вже не могли нічого робити, навіть поворухнутися. Вони сиділи, опершись лапами об кришку стола, і дрімали під музику.
Край принца знову став багатим і процвітаючим. Будяки і лопухи перетворилися знову у квіти. А принцеса з принцом кожної весни приходять до потаємного місця, щоб ніхто не бачив, і саджають для Софійки розкішну царську корону.
ID:
803329
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.08.2018 15:46:44
© дата внесення змiн: 16.08.2018 15:54:30
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
