Коли розійдуться
В польоті пір’їнками крила –
Я стану прозовою,
Не невіршованою метаморфозою,
І не вакцини помірною дозою
Рим випадкових між твого, прозо, вою.
Вогнеопальною чи ножовою
Раною тіні, що лізе на стіни,
В мить, коли зникнуть із роздумів мрії,
Стану червленою.
Гніт буде веною
Полум’я свічки,
Що в путь проводжає
Останню
Крила.
Житиме крил між лопаток натхненності привид –
Темінь яскравістю снів відганятиме сміло
Й щосили
Вгору тягтиме палання.
Свічі пломінь вищий
Від сліз,
Що в тягучім потоці обважують душу.
На мрій попелище
Потрапити римами мушу,
Аби відшукати польоту блаженного старти
Опісля,
Чи до,
Неминучого часу страти
Марень солодких.
Ридають свічада.
Танцюють
Під плач голосний тіньові спогадань поторочі –
Чи вистачить мочі,
Чи вистачить ночі,
Пророче,
Щоб вилити душу на попіл –
І з праху та воску
Крила зіткати.
Ікаром злітати не просто
У свій недопізнаний
Внутрішній-зовнішній космос,
Знаючи,
Як боляче падати долу,
Поцілувавши сонце мріями.
