Це ж не вперше.
Не змогла. Не полетіла.
Злякалась втратити. Що? Розум? Спокій? Зону комфорту – рідне болітце?
Не довірилась. Бо ж це страх який – здійснення мрії. А болить як!
І все знову колом назад: метелик в гусінь, равлик в мушлю, черепаха в панцир, плід в насіння, сніг в хмару.
Душу обезкрилити. Як? А крила: Зняти. Стяти. Вирвати.
Зріжеш, скинеш, випереш, перефарбуєш, перекроїш, перешиєш, провітриш?
Просто зникнуть ще нерозправившись.
Це ж не вперше.
Жодного польоту. Зречись дива крил щастя.
Ти ж це вмієш. Вигадай собі небесне покарання навзамін, чергове, наче рейс... в порожнечу.
А мо’... злетімо! Хоч над безоднею – там теж зірки! Тільки б не колом назад.... не колом назад.... колом назад обезкрилити
