***
У вазонку із кактусом корчились тільця недопалків,
У тремтячих руках цятка тепла у теміні жевріла,
Не боявся ніхто несподіваних доторків- опіків,
І нічого для себе у просторі й часі не жебрали.
Нині дотики тіла істерто, лишилися натяки,
А засклене вікно не пускало на волю метеликів,
Іх ніхто не тримав і над ними не мусив би плакати,
Танув час, наче лід, спорожнілих без істини келихів.
Щось взаємозабуте ставало під ранок до сповіді,
Добирались слова, щоби шибениць мовчки уникнути,
Ті ж безлисто стовбурчили гіллям оголених спогадів,
Де настарчити сили вернутись, озватись, окликнути...
