Ти народилась на зовсім далекій планеті,
В якої два сонця, а від супутників в небі немов розбігаються очі,
Тобі не потрібно нічого, щоб проводити час в Інтернеті …
І майже місяць тривають твої неземні, нічиї, ні про що ночі …
А може вони лиш здаються такими,
Вриваються в простір якісь незнайомі об’єкти, істоти,
Що хочуть назвати ці ночі і дні ці своїми,
Та рішення тут за тобою: ти проти …
І раптом те сонце, що справа, зробилося чорним, мов прірва,
Поглинуло менше, яке полюбляло все збоку,
Улюблене місце твоє зараз кругле мов вирва,
До тебе так близько. Не більше маленького кроку.
На відстані рук твій світ опинився від мого,
На відстані дотику, подиху, думки, бо відстань ніщо,
Я в світу того відберу все, що має хоч краплю чогось справді твого.
Він знищив це все. Між ним і тобою залишиться тільки маленьке вікно …
У ньому тепер одна величезна планета,
Без сонця, без світла,
Така собі чорна діра.
Яка наковталась чужого й пихтить як якась сигарета.
Згоріла дотла.
А ти ж її так обійняти хотіла. Але не змогла. Бо ніщо … Бо діра.